Рік тому в столиці Судану Хартумі почалася війна, яка швидко стала однією з найжорстокіших у світі. Протягом години супротивники – армія країни та ополченці (далі RSF) – посипали одне одного кулями. При цьому вони наражали на ризик життя до дев’яти мільйонів цивільних осіб. За один місяць втекли сотні тисяч людей. Рік потому значна частина столиці (однієї з найбільших в Африці) лежить в руїнах, а війна поширилася на інші регіони країни.

Сьогодні, за даними ООН, Судан має найбільшу кількість вимушених переселенців (щонайменше 8,2 млн людей) і переживає одну з найгірших гуманітарних криз у світі. Близько 25 млн суданців потребують гуманітарної допомоги, 14 млн з них діти. Експерти прогнозують одну з найсерйозніших [у світі] катастроф, пов’язаних із голодом. Але міжнародна спільнота майже повністю ігнорує цей конфлікт. Фолькер Тюрк, Верховний комісар ООН з прав людини, нещодавно говорив про «глобальну амнезію».

Частково це можна пояснити тим, що багато телекомунікаційних каналів було пошкоджено або зруйновано під час війни, внаслідок чого країна перетворилася на чорну скриньку, з якої доходить мінімум новин. Крім того, журналісти рідко отримують візи, а працівники гуманітарних організацій майже не мають доступу до зони бойових дій. В результаті неможливо навіть точно визначити кількість загиблих. У середині лютого представники ACLED (Armed Conflict Location & Event Data Project) повідомили, що на той час по всій країні загинуло 14 600 людей. Проте в Хартумі гниють тисячі тіл, імовірно, не врахованих. Є відомості про збільшення популяцій собак і птахів, що харчуються падлом.

Також варто зазначити, що страждання суданців витісняються з інфопростору наслідками війни в Газі, до якої вже кілька місяців прикута увага ЗМІ через її інтенсивність. Тобто Судан став сліпою плямою – незважаючи на очевидні паралелі між Газою і Суданом, а саме схожу біду й те, як жорстоко люди тут поводяться з ближніми.

Страждання суданців витісняються з інфопростору наслідками війни в Газі

На заході країни, в п’яти штатах Дарфуру, конфлікт має додатковий компонент: етнічні чистки. Там, як на початку 2000-х років, RSF (етнічні араби) і пов’язані з ними місцеві ополченці нападають на неарабські громади. Спалені села й масові поховання видно навіть на супутникових знімках. Лише з цієї причини понад 600 тис. людей втекли в Чад (загалом країну покинули понад 1,7 млн людей). У багатьох зонах бойових дій комбатанти свідомо відмовляються надавати гуманітарні коридори, навіть до столиці, де їжа, вода, медикаменти стали дефіцитними й дорогими. Є інформація про сексуальне насильство, передусім з боку RSF, як засіб ведення війни й залякування цивільного населення, зокрема про зґвалтування жінок і дівчат у присутності їхніх родичів і дитячі примусові шлюби. Обидві сторони викрадають опонентів і вербують бойовиків під примусом. У міських районах тривають бомбардування й наземні бої на очах у мільйонів мирних жителів.

Безжальна боротьба ворогуючих сторін за владу в державі означає провал важливого демократичного експерименту, який почався кілька років тому з революції, здійсненої переважно молоддю. В 2018-2019 роках мільйони суданців вийшли на вулиці, вимагаючи змін, і зрештою домоглися повалення диктатора Омера аль-Башира. На відміну від інших країн регіону, де молодь здебільшого відвернулася від політичної діяльності після невдалих спроб демократизації та революцій, в Судані продовжують існувати великі групи молодих і вмотивованих продемократичних активістів.

За даними досліджень, до початку війни в країні існувало понад 7 тис. активних молодіжних організацій та мереж. Навіть після початку війни молоді (16-35 років) суданці продовжують бути рушійною силою політичних, соціальних і гуманітарних ініціатив, наприклад, в антивоєнних кампаніях або так званих пунктах невідкладної допомоги, які намагаються забезпечувати сім’ї продуктами, рятувати людей з зон бойових дій, купувати ліки для літніх і хворих або надавати психологічну підтримку жертвам зґвалтувань. Але війна дедалі більше послаблює й досі дуже активний молодіжний політичний рух, позбавляючи країну великої надії на майбутнє.

Молодіжні мережі й так звані комітети опору внаслідок бойових дій і вимушеного переселення розпорошились. Деякі молоді люди, які недавно були активними учасниками ненасильницького руху за демократію та мир, тепер воюють у складі збройних угруповань через відчуття, що насильство – єдине, що залишається. Багато хто травмований і демотивований після путчу 2021 року, його силового придушення, а тепер і війни. Ті, хто продовжує працювати в Судані, почасти втрачають із поля зору політичні цілі, бо зосереджуються на гуманітарній роботі. Ті, хто втік за кордон, намагаються насамперед вижити в умовах обмежувальної візової політики та браку робочих місць і можливостей для отримання освіти. Через інертність і байдужість міжнародних гравців вони дедалі більше втрачають довіру до західної політики та урядів.

Поки що Humanitarian Response Plan для Судану профінансовано менш ніж на п’ять відсотків

Без значно сильнішого тиску та більшого інтересу з боку зовнішнього світу не тільки сьогодення, але й майбутнє Судану може опинитися під загрозою. Після революції 2018-2019 років Німеччина була ключовим рушієм і промоутером постреволюційного руху до демократії. Німецький уряд став співзасновником Friends of Sudan Group і організував велику конференцію країн-донорів у 2020 році. Однак очікувати від нього прямого впливу на ворогуючі сторони нереалістично. В минулі роки ініціативи й застереження європейських та інших дипломатів і для армії, і для RSF були як горохом об стіну. Найважливіші гравці в регіоні (які, подейкують, таємно підтримують ту чи іншу сторону) зараз – Єгипет, Об’єднані Арабські Емірати й Саудівська Аравія.

І все ж таки Німеччина може ще дещо зробити. Зокрема, важливо продовжувати підтримувати молодих демократів як у Судані, так і у вигнанні через програми розширення політичних можливостей, щоб вони могли брати участь в ухваленні рішень. Подальші пропозиції мають бути спрямовані на протидію радикалізації молодих суданців і підвищення психологічної стійкості молодих, орієнтованих на реформи активістів на передовій. Також багато чого потрібно зробити на дипломатичному й політичному рівнях. Необхідно негайно посилити гуманітарну допомогу. Поки що Humanitarian Response Plan для Судану профінансовано менш ніж на п’ять відсотків. Покращити ситуацію може конференція донорів у Парижі, запланована на середину квітня – якщо уряди нарешті серйозно поставляться до ситуації. По-друге, канали діалогу з воюючими сторонами, частину яких було закрито на знак протесту проти перевороту, війни і порушень прав людини, повинні залишатися відкритими. Один з меседжів має полягати в тому, що будь-яку підтримку в майбутньому (наприклад, для відбудови зруйнованої столиці) буде надано лише в обмін на визнання інклюзивного, цивільного й демократичного уряду. Таким державам, як Німеччина, слід зайняти більш безкомпромісну позицію, ніж раніше.

Лідер RSF Хеметі зараз отримує запрошення від африканських правителів в рамках свого турне по регіону й робить усе можливе, щоб набрати балів у західних дипломатів і громадськості – в костюмі Обами і з відшліфованою піар-компаніями риторикою. Але відверта зневага цих озброєних агресорів до будь-якого місцевого або міжнародного втручання доводить, що їхня дипломатична інтеграція не працює і що їхнім словесним запевненням не можна вірити. Безкомпромісний тон має супроводжуватися посиленням санкцій та ініціативами, спрямованими на запобігання постачанню зброї в Судан ззовні. Важливо підтримувати комунікацію з державами регіону, які мають вплив на воюючі сторони – або які розпалюють конфлікт через розповсюдження зброї.

Також необхідно чинити тиск на суданські політичні еліти, які знову (зі своєю ініціативою з об’єднання громадянського суспільства Tagadum) поводяться недостатньо інклюзивно, повторюючи помилку в громадсько-політичній роботі з часів перехідного правління. І досі важливо залучати молодих діячів.

Але для того, щоб усе це здійснити, німецькі політичні й гуманітарні центри, а також центри з питань розвитку в Судані та регіоні потребують поповнення штату. Експерти вже переїхали або перевелися в інші місця через скорочення допомоги на цілі розвитку після путчу 2021 року. Після початку війни та евакуації майже всіх іноземних дипломатів і гуманітарних працівників, а також руйнування багатьох місцевих відділень і представництв рівень роботи ще більше знизився. Але без експертів і співпраці чинити вплив неможливо. Спроби переговорів марні вже багато місяців саме тому, що мають підтримку тільки в рамках дрібних акцій, тож озброєні агресори можуть дискредитувати їх як односторонні. Миру в Судані можна досягти лише за допомогою великої міжнародної ініціативи, яка приведе обидві воюючі сторони за стіл переговорів.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко