Минуло майже шість місяців після початку війни в Газі, і тепер її кінець здається дальшим, ніж будь-коли. Події в регіоні дедалі більш чітко свідчать про наближення бурі. Напад Ізраїлю на іранське консульство в Дамаску – порушення всіх дипломатичних конвенцій – ознаменував собою новий пік ескалації, що означає неминучу помсту. Чи можливо ще запобігти пожежі, наслідки якої важко передбачити?

Після шести місяців війни склянка або наполовину повна, або наполовину порожня – залежно від того, як читати. В «напівповній» версії гегемоністській державі США вдалося втримати гарячий конфлікт між Ізраїлем та радикальним ісламістським угрупованням ХАМАС у межах Гази. Незважаючи на значний громадський тиск і дедалі жорсткішу риторику, ізраїльсько-арабські мирні домовленості й досі недоторкані. Комунікація між Вашингтоном і Тегераном нині інтенсивніша, ніж багато років до цього, і обидві сторони запевняють, що не хочуть великої війни в регіоні. Давній суперник Ірану за домінування на Близькому Сході, Саудівська Аравія, теж робить усе, що можливо робити в Бермудському трикутнику між Тегераном, Тель-Авівом і Вашингтоном, щоб Газа не кинула весь регіон у прірву. Катар і Єгипет виступають посередниками між Ізраїлем і ХАМАС. Здається, ніхто не хоче війни. І все ж таки вона, ймовірно, наближається.

Песимістичне прочитання візуалізує ескалацію в сповільненій зйомці з неминучим розширенням зони бойових дій в кінці. Згідно з ним, американська човникова дипломатія мало чого досягла. Зіткнення на ізраїльсько-ліванській лінії розмежування давно переросли в повномасштабну війну. Загиблих бойовиків «Хезболли» більше, ніж під час Ліванської війни 2006 року. Пов’язані з Іраном хусити фактично перетворили Червоне море на зону, закриту для західного торговельного судноплавства. Військова коаліція на чолі зі США поки що не здатна цьому протидіяти. Стратегія Ірану полягає в тому, щоб, поки триває жорстока війна в Газі, посилювати тиск на США та Ізраїль в усьому регіоні, уникаючи при цьому значної ескалації. Гратися з вогнем, але нічого не спалювати – ці акробатичні номери Тегеран, схоже, припинив.

Умисне вбивство Мохаммеда Рези Захеді (найвищого іранського командира, ліквідованого після Сулеймані) дозволило Ізраїлю змусити Іран показати своє обличчя. Напад на консульство в Дамаску, здійснений з порушенням Віденської конвенції про дипломатичні відносини, – значущий акт ескалації, який дискредитує Тегеран в очах його ісламістських союзників. Радикальна частина населення країни також наполягає на помсті. Однак прямим наслідком відновлення того, що Тегеран назвав би своїм потенціалом стримування, буде ризик спалаху війни в зоні лівансько-сирійсько-ізраїльського кордону. «Хезболла» й досі не надто активна там: виявляє стратегічну стриманість, незважаючи на всі бомбардування і втрати. Питання в тому, скільки ще.

Здається, ніхто не хоче війни. І все ж таки вона, ймовірно, наближається.

З іншого боку, Ізраїль, навіть якщо він не прагне війни, готовий до того, що вона вибухне. Така війна була би ще більш самогубною й мала би ще більш невизначений результат, ніж війна в Газі. Газа – поки що найдовша війна Ізраїлю. І навіть за пів року мети війни, а саме військового розгрому й ліквідації ХАМАСу, досягнуто не було. Недавні бої за лікарню Шифа в місті Газа викликають питання, чи можна було досягти її навіть шляхом анонсованого наступу на Рафах, який уже завчасно осудили найближчі союзники. ХАМАС явно продовжує свою діяльність в усіх частинах Гази.

Подібна катастрофа може загрожувати Лівану, якщо буде розпочато воєнну авантюру без реалістичної політичної мети. Міністр оборони США Ллойд Остін справедливо зазначив, що воєнні перемоги можуть обернутися стратегічними поразками. У випадку з Ізраїлем виникає питання, чи не сталося це вже давно. Методи ведення війни в Газі, картини надзвичайних руйнувань, велика кількість жертв серед цивільного населення, а також звинувачення, які Ізраїлю поки що важко спростувати, що там навмисно морять голодом два мільйони людей (глава зовнішньополітичного відомства ЄС Жозеп Боррель говорив про «голод як зброю в війні») привели країну на межу міжнародного остракізму.

Заявленою метою прем’єра Нетаньягу була маргіналізація палестинського питання в зовнішній політиці й нормалізація відносин з арабським світом навіть на тлі окупації та утисків, але після початку війни в Газі її можна вважати проваленою. Зокрема, для Глобального Півдня це питання стало точкою кристалізації його постколоніальної ідентичності. Крім того, війна в Газі дає можливість різним гравцям звинувачувати Захід у подвійних стандартах і лицемірстві.

Також виникає питання про суть відносин між Ізраїлем і його найближчими західними союзниками. Це, крім Сполучених Штатів, також Німеччина. Хоча серед гегемоністських сил в Ізраїлі, з огляду на думку більшості світу, явно вже давно переважає логіка «скільки ворогів, стільки й честі», Вашингтону й Берліну варто занепокоїтися тим, що їхнє власне становище в світі страждає через їхню майже тотальну підтримку Ізраїлю. США дедалі глибше втягуються в логіку ескалації через дуже зухвалі акти, як-от підрив консульства в Дамаску. Ескалації, в якій вони не зацікавлені, але яку дедалі активніше здійснює їхній імовірний васал.

Міністр закордонних справ Німеччини може скільки хоче махати, як прапором, сумнозвісним рішенням про дві держави. Реальність інша. З тими силами, що нині домінують в Ізраїлі, жодного рішення про дві держави не буде. Відмова від нього остаточно стала питанням принципу після 7 жовтня, і кожен день це рішення відсувається далі. Ще більшим безумством є віра адміністрації Байдена в те, що можна розрубати гордіїв вузол за допомогою якоїсь мегаугоди з саудівським кронпринцом. Чому той, бувши фактичним лідером ісламського світу, має стати на бік Ізраїлю – загадка, як і питання, чому Ізраїль, якому байдужа думка світової більшості, має піднести Ер-Ріяду на блюдечку рішення про дві держави.

Страждання жителів Гази політизують ціле покоління в мусульманських країнах

Неможливо не помітити, що майже беззастережна підтримка Ізраїлю з боку Вашингтона й Берліна суперечить як їхнім власним зовнішньополітичним інтересам, так і їхній прихильності до світового порядку, заснованого на правилах. США виставляють себе на посміховисько, вигадуючи такий інструмент, як «необов’язковість» резолюції Ради Безпеки. Чи це не перший крок до non-binding rules-based international order? Так чи інакше це дозвіл усім автократам світу ще більше зневажати міжнародні організації в майбутньому. Навіть зараз чи не єдине, що може зробити Захід – добитися створення повітряних і морських коридорів для постачання продовольства палестинському цивільному населенню, яке голодує.

Але ж Ізраїль – не здичавіла держава-ізгой, а фактично союзницька демократія. Для такої неодноразові заклики до порядку з боку Міжнародного суду ООН, який має винести рішення щодо звинувачень у геноциді, не повинні бути пустим звуком. Той факт, що британський уряд приховує оцінки власних експертів з міжнародного права, щоб запобігти припиненню військової підтримки Ізраїлю, свідчить, що західні уряди змушені обходити свої ж правила.

Ні Вашингтон, ні Берлін не використовують доступні їм інструменти для посилення тиску на Ізраїль. Навпаки, вони надають Тель-Авіву найбільше підтримки, як військової, так і політичної. За риторичними заявами в минулі тижні навряд чи можна приховати той факт, що за лаштунками військова допомога надається безперервно. Ризик цієї стратегії полягає не лише в безпосередній небезпеці ескалації та у відриві провідних західних країн від решти світу. Страждання жителів Гази політизують ціле покоління в мусульманських країнах. Захід програє боротьбу за серця й мізки прогресивно налаштованих союзників, в той час як ісламізм, який уже був пройшов свій зеніт, отримує імпульс до відродження через «інстаграмізацію» терористичних організацій, таких як ХАМАС, «Хезболла» й хусити.

Жевріюче палестинське питання – квиток першого класу в арабський світ для такого регіонального дестабілізатора, як Іран. В той час як його власне населення зазнає постійних переслідувань і знущань, на міжнародній арені він може створити собі імідж борця проти ізраїльського гноблення. Крім того, висвітлення страждань жителів Гази вигідне Владіміру Путіну. По-перше, його злочини в Україні постають у більш м’якому світлі, по-друге, аргументи на користь України слабшають, оскільки війна в Газі буквально вбила світовий порядок, заснований на правилах. Заходу слід добре подумати, чи хоче він і надалі ставити під загрозу свою репутацію заради ізраїльського уряду, очолюваного екстремістами-колонізаторами. Вашингтон і Берлін, які нібито керуються іншими цінностями, систематично не визнають політичної природи поведінки ізраїльського уряду, який веде війну, спрямовану щонайменше проти самовизначення Палестини, а не тільки проти терористичної організації ХАМАС.

Недавні акти ескалації треба вважати тривожним дзвінком, інакше скоро буде вже пізно. Неминуча надмірна реакція Ірану – не єдиний чинник війни й миру. Шлях до першого крихкого миру лежить, як вимагає Рада Безпеки ООН, через припинення вогню в Газі. Воно не тільки дозволить нагодувати цивільне населення, яке морять голодом на очах у всього світу, але й стане прелюдією до серйозного політичного процесу. Слів уже недостатньо. Ключ до рішення лежить у Вашингтоні, а ще в Брюсселі та Берліні. Ті, хто відмовляється ним скористатися, є співучасниками тортур.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко