Інтерв’ю провів Александер Ізеле

Цього року виповнюється 50 років з моменту військового перевороту в Чилі, під час якого скинули президента від соціал-демократів Сальвадора Альєнде. Після перевороту до 11 березня 1990 року країною правила військова хунта на чолі з Августо Піночетом. Ви з сім’єю безпосередньо постраждали, і пізніше ви виїхали до Східної Німеччини. Як наслідки державного перевороту та диктатури відчуваються в Чилі сьогодні?

Бомбардування президентського палацу 11 вересня 1973 року та подальше правління військової хунти повністю змінили Чилі. Ця травматична подія, порушення прав людини, злочини проти людяності залишаються важким тягарем для чилійського суспільства. Ніщо не може виправдати військовий переворот. Попри спроби примирення, суспільство залишається поляризованим, і багатьом сім’ям досі боляче. Понад 3000 людей зникли безвісти, і їхні рідні досі не знають, де ті опинилися та що з ними сталося. Це відкрита рана в наших серцях.

У Чилі є ті, хто продовжує релятивізувати та виправдовувати те, що сталося. Очевидно, перед нами невирішені соціальні проблеми. Попри зміни, впроваджені демократичними урядами, наша конституція ще зовсім не демократична загалом, а суспільство залишається під тягарем надзвичайно неоліберальної та індивідуалістичної моделі економіки, яку розробив Піночет зі своїм урядом. Надто мало враховується колективне «ми». Звичайно, існують групи, які орієнтовані на співпрацю, є люди, які об’єднуються заради допомоги іншим, але індивідуалізм у Чилі дуже складний і проявляється в різних формах. Прикладом цього є пенсійна реформа, у якій важливим аспектом є дух спільноти. Багато людей просто хочуть зберегти власний пенсійний фонд і нічого й чути не хочуть про справедливість поколінь.

На минулорічному референдумі виборці відхилили нову конституцію, а на травневих виборах до Конституційної ради перемогла ультраправа Республіканська партія, яка взагалі виступає проти прийняття нової конституції. Зараз висунуто її новий проєкт. Який наступний крок?

Конституція 1980 року практично інституціоналізувала диктатуру Піночета. Структури, які вона закріпила, не є належним відображенням чилійського суспільства – натомість вони показують темну, антидемократичну сторінку минулого. Нам потрібна нова конституція, яка народилася б на основі демократії та могла б стати правовою базою для всіх чилійців. Результати виборів до Конституційної ради є відображенням наших поточних інституцій та показують, наскільки складним є політичний ландшафт у Чилі.

Я дуже хвилююся. Хоча результати виборів до Конституційної ради були демократично легітимними, більшість у раді безкомпромісно просувала свої ідеї. Наприклад, новий проєкт конституції передбачає жорсткіші обмеження на аборти, депортацію нелегальних мігрантів і заборону страйків у державному секторі. Референдум щодо цього законопроєкту відбудеться 17 грудня.

Окрім кризи представницької демократії, Чилі також переживає соціальну кризу, яка виникає через високий рівень нерівності. Масові протести проходять з 2019 року. Як країні подолати цю масову втрату суспільної довіри до інституцій та їхніх представників?

Коли диктатура закінчилася, в бідності жили 48 відсотків людей, причому багато з них – у стані крайньої бідності. Відтоді різні демократичні уряди намагалися боротися з нерівністю та покращити ситуацію в суспільстві. У деяких сферах відбулися значні покращення, але нерівність все ще існує – і не лише щодо доходів, а й щодо якості основних державних послуг. Те, що ці соціальні проблеми ще не розв’язані належним чином, – одна з причин демократичної кризи та втрати довіри людей до політичних інститутів, партій та їхніх представників.

Нам потрібно бути самокритичними та розважливими, і це буде перший крок до справжнього діалогу з політичним класом. Важливо, щоб громадяни розуміли та підтримували процеси ухвалення рішень. Представницька демократія та демократична участь переживають кризу в усьому світі. Тому ми маємо створити простір для участі громадян у політиці. Під час свого президентства я працювала з комісіями, комітетами та експертними групами, щоб спробувати розробити систему, в якій було б представлено багато різних груп. Я хотіла забезпечити, щоб їхні голоси почули не лише експерти, але й групи всередині спільноти. Політика має бути для людей, а правила не мають розроблятися таким чином, щоб людям доводилося постійно пристосовуватися. Те, що корисно для однієї людини чи частини населення – певної вікової чи соціальної групи чи людей певної статі – не завжди корисно для всіх інших. У суспільстві є вразливі групи, які політика часом ігнорує. Ось чому важливо працювати в інтерсекційному підході.

Можете навести приклад?

Розгляньмо пандемію: усі були вразливі, вірус могли підхопити всі. Але люди похилого віку, з хронічними хворобами, жінки, корінні жителі чи люди африканського походження, які живуть у сільській місцевості, ризикували більше за інших. На ці групи часто не зважають, але нам потрібно до них дослухатися: які вимоги людей, які залежать від зовнішньої підтримки? Крім того, люди, які мають владу й авторитет, зобов’язані відповідати перед громадянами. Так було в минулому, і це має так працювати й надалі.

Як ми можемо сформувати відчуття приналежності у суспільстві, в якому наростають розколи?

Коли йдеться про нерівність, справа не лише в розбіжностях у рівні доходу, а й у таких моментах, як доступ до хорошої освіти, гідної медицини та, звичайно, справжньої соціальної мобільності. Ключовим фактором є освіта. Вона не тільки дає людям інструменти, необхідні для професійного та особистого розвитку, але й дає їм змогу знати та реалізувати свої права. Треба забезпечити громадянську освіту. Діти повинні змалечку вчитися, наскільки важливі демократія та права людини, а також вони повинні знати свої права та обов’язки як громадян, щоб зрозуміти, наскільки потрібними є діалог і громадянська участь.

Ще один ключовий фактор – справедливіший розподіл багатства. Це включає справедливе оподаткування людей, а також забезпечення гідною роботою та хорошими пенсіями. Оскільки суспільство поляризоване та жоден блок не має більшості в парламенті, важко домогтися реалізації необхідних заходів. Такі політичні процеси, як пенсійна реформа, можуть бути дуже складними. Але якщо їх просто уникати, це ставить під загрозу демократію та ще більше розділяє суспільство. Тоді люди відчувають, що політики не розв’язують їхніх справжніх проблем. У результаті довіра падає, а демократія втрачає актуальність. Який сенс йти на вибори, якщо я проявляю довіру до народних обранців, а вони не розв’язують моїх проблем?

Чи є вихід із цієї кризи?

Щоб досягти прогресу в цьому складному контексті, нам необхідно знову залучити до співпраці громадян. Якщо потрібно, щоб у людей було право голосу та можливість щось ініціювати на низовому рівні, обрані представники повинні знати, що вони понесуть відповідальність за невиконані обіцянки щодо того, що потрібно народу. Коли люди просто топчуться на місці, вони втрачають надію. Але ця надія їм потрібна. Їм потрібно вірити в те, що їхнє життя може покращитися. І мати надію, що до них ставитимуться з повагою та гідністю, на які вони заслуговують. Гадаю, у всіх наших політиків є обов’язок створити більш інклюзивну, рівноправну країну.

Переклад з англійської Наталії Сліпенко