Президент Аргентини Хав’єр Мілей, де б не з’являвся, традиційно потрапляє на перші шпальти газет. Всесвітній економічний форум у Давосі не став винятком. Політик заявив, що соціалізм становить загрозу для Заходу. До соціалізму входить і фемінізм, який, за словами Хав’єра, винайшли соціалісти, щоби створити ще потужнішу паразитичну бюрократію. Соціальна справедливість є «несправедливою за своєю суттю», адже «держава фінансується за рахунок податків, а вони стягуються насильно». Істинними героями свободи сьогодення є компанії. Тут навіть підприємці витріщили очі. Проте новий аргентинський президент не якийсь бовдур, який добре вміє грати в популізм, – він каже це цілком серйозно. Мілей – лібертаріанець. В Європі ця ідеологія належить до маргінальних, але в Латинській Америці, де панує криза, давно стала соціально прийнятною. А тепер прийшла до влади. Варто дізнатися, що і хто за нею стоїть.

Корисно поглянути на перші дії Мілея: конгрес Аргентини зараз сперечається про його «Указ про необхідність і терміновість» (DNU). Він складається з 351 сторінки й у ньому йдеться про зміну чи скасування понад 300 законів. Сам указ є осердям шокової терапії, з допомогою якої Мілей має намір змінити Аргентину й перетворити її на одну з головних індустріальних країн. Інноваційного при цьому там мало. Натомість Мілей б’є по одній і тій самій тріщині в маятнику аргентинської дилеми: країні бракує базового суспільного консенсусу. Аргентинці називають це явище la grieta, себто «розривом». Коли неолібералізм 1990 років призвів до кризи, його замінив невдалий державний капіталізм, і тепер маятник хитається в бік неолібералізму, що поєднує неоліберальні методи з авторитаризмом.

Мілей дістає одну з лібертаріанських нафталінових пропозицій – приватизацію. І не важливо, приносить компанія прибуток чи самі збитки. Це стосуватиметься Aerolíneas Argentinas, найбільшої аргентинської авіакомпанії, а також атомних електростанцій, банків, портів, інформаційного агентства Télam, водопостачальної компанії AYSA і залізниць. Випадок із нафтовою компанією YPF є показовим. Колись ця компанія перебувала в державній власності, за часів колишнього президента Аргентини Карлоса Менема її приватизували й 2012 року знову націоналізували за президенства Крістіни де Кіршнер. Судові процеси між міжнародними інвесторами й Аргентиною тривають і досі. Тепер компанія YPF має бути знову приватизована.

Водночас указ Мілея передбачає послаблення заходів із захисту навколишнього середовища. Для того щоб суперзаможні неплатники податків перевели свої прибутки назад в Аргентину, їх намагаються заманити амністією. Державних службовців буде звільнено, влада буде централізована. У майбутньому не конгрес, а президент ухвалюватиме рішення стосовно підвищення пенсій.

Мілей дістає одну з лібертаріанських нафталінових пропозицій – приватизацію

Неоліберали 1980-1990-х років також вірили в ці методи. Серед них були, до прикладу, «залізна леді» Великої Британії Маргарет Тетчер, чилійський диктатор Августо Піночет та експрезидент Аргентини Карлос Менем. У державі вони вбачали неефективне, схильне до корупції зло, чий вплив варто мінімізувати, натомість прославляли індивідуальну (корпоративну) свободу й боролися проти буцімто комуністичних альтернативних економічних і життєвих моделей (у тому числі кооперативів та моделей місцевих спільнот). Усі троє мертві, проте їхні ідеї живі й переживають наразі другу весну, втілені в особах безталанниці Ліз Трасс у Великій Британії, Дональда Трампа в США, а тепер і Хав’єра Мілея – «чоловіка-бензопили».

Новим є поєднання з відвертим авторитаризмом, що раніше вважалося у демократичних країнах непристойним. Указ Мілея, до прикладу, передбачає обмеження прав на проведення страйків і демонстрацій. Якщо люди, які отримують соціальну допомогу, виступатимуть проти влади, їм погрожують урізати виплати. До п'яти років ув'язнення ризикують отримати ті, хто блокує дороги.

Неолібералізм сягає корінням ХХ століття та є негативною реакцією на Другу світову війну й тоталітарний досвід Європи. Австрійський економіст Фрідріх-Авґуст фон Гаєк, найвідоміший його теоретик, вважав, що зміцнення особистості та вільної економіки може допомогти вибудувати бастіон проти спокуси утворення тоталітаризму. 1947 року у Швейцарії він заснував товариство «Мон Пелерін», членами якого стали науковці, підприємці й журналісти. Вони постановили переконати майбутні покоління в правильності ліберальних економічних ідей. Так народилися неоліберальні дослідницькі центри.

Одним із перших з’явився аналітичний центр – Інститут економічних досліджень (ІЕД). Його заснували 1955 року у Великій Британії. На початку свого існування Інститут розвивався мляво, аж поки в 1970-х роках до його фінансування долучилися нафтові транснаціональні корпорації Shell і BP. За словами австралійського дослідника клімату Джеремі Вокера, цей альянс «дозволив нафтовим транснаціональним корпораціям поширювати свої комерційні інтереси по всьому світу через третіх, нібито неупереджених суб’єктів».

Відтоді у вимогах лібертаріанських економістів змішалися лобізм і квазінаукові теорії. Вони вимагали податкових пільг для корпорацій, обґрунтовуючи це ефектом «просочування» (збільшення доходів вищих класів автоматично просочується вниз, до простих людей), який спростував, зокрема, французький економіст Томас Пікетті. Вони критикували соціальну державу, права корінних народів на землю, а також рух у напрямку захисту довкілля й клімату за встановлення обмежень на видобуток корисних копалин. При цьому громадськості не дозволено знати, звідки надходили гроші.

У вимогах лібертаріанських економістів змішалися лобізм і квазінаукові теорії

Перуанський економіст Ернандо де Сото з лібертаріанського інституту Libertad y Democracia виступав за індивідуальні права на землю для корінних народів. Він стверджував, що це єдиний спосіб для них продавати землю, брати іпотечні кредити, інтегруватися в економічне життя, а також отримувати вигоду від власних ресурсів. Кліматичний скептицизм і криміналізація екологічних протестів є ще однією частиною лібертаріанського мислення. Той факт, що депутат Бундестагу від FDP Франк Шеффлер називає кліматичних активістів терористами, не є випадковим: його вільний інститут «Прометей» є частиною лібертаріанської мережі «Атлант».

Неурядову організацію-мережу «Атлант» засновано 1981 року в результаті злиття IEA та Інституту досліджень людини, що також входить до складу товариства «Мон Пелерін». Організацію названо на честь лібертаріанського роману американської письменниці Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Хоча раніше лібертаріанський капіталізм був переважно англосаксонським явищем, мережа «Атлант» дозволила його тріумф по всьому світу. Фінансові вливання американських мільярдерів і компаній, включно з братами Кох, тютюновою та гірничодобувною промисловістю, а також медіамагнатами, такими як Руперт Мердок, стали вирішальними. Наразі мережа налічує понад 500 аналітичних центрів у більш ніж 90 країнах світу, включно з Інститутом Фрейзера в Канаді, Фондом «Спадщина» в США та Партією незалежності Найджела Фараджа у Великій Британії. Не забуваймо, що Фарадж був ключовим «ляльководом» Брекзиту.

Аргентинський економіст Алехандро Шафуен став першим учасником мережі «Атлант» у 1991 році. Однак на субконтиненті, що нещодавно позбувся диктатури і де майже половина населення жила в бідності, лібертаріанські аналітичні центри на той час залишалися маргінальними.

Цікаво, що рожева хвиля на початку ХХІ століття сприяла їхньому піднесенню. Натхненний соціалістичними ідеями підполковник Уго Чавес переміг у нафтовій Венесуелі 1999 року, використовуючи нафтодолари та кубинські поради для фінансування своїх однодумців у регіоні. Він використовував різноманітні платформи, такі як ліва мережа «Форо де Сан-Паулу» (Foro de Sao Paulo), а також сам заснував нові, наприклад, регіональний альянс «Альба» (Alba). Минуло десятиліття, і от уже майже вся Південна Америка під владою лівих урядів.

Ліві уряди використали для своїх соціальних програм сировинний бум, який спричинив попит у Китаї. Рівень бідності зменшився, проте водночас процвітали клієнтелізм (обмін товарами чи послугами задля отримання політичної підтримки), корупція та безгосподарність. Зі зниженням китайського попиту зловживання стали видимими. «У нас була криза, був запит на зміни, і у нас були люди, готові наполягати на певних політичних заходах», – заявив у 2017 році на лібертаріанській конференції в Буенос-Айресі Алехандро Шафуен.

Рожева хвиля на початку ХХІ століття сприяла їхньому піднесенню

Кількість прихильників зросла. На конференцію прибули міністри тодішнього президента Аргентини Маурісіо Макрі, одного з нинішніх прихильників Мілея, консервативні болівійські опозиційні політики та члени руху «Вільна Бразилія», що ініціював хвилю протестів проти президентки лівого крила Ділми Русеф.

До лібертаріанської мережі в Латинській Америці також входять фонд Eléutera в Гондурасі, Cedice у Венесуелі, Centro Ricardo Salinas Pliego в Мексиці, яким керує один із найбагатших підприємців країни, а також університет Francisco Marroquín в Гватемалі. У другому турі Мілея підтримали колишні президенти континенту, серед яких були Вісенте Фокс і Феліпе Кальдерон (Мексика), Іван Дуке Маркес і Андрес Пастрана (Колумбія) та Хорхе Кірога (Болівія). Лауреат Нобелівської премії з літератури Маріо Варгас Льйоса, який колись був ліберальним маяком, також був серед них. Це показує, наскільки неолібералізм розвинувся в політичний центр.

Десять років тому в Бразилії було не більше трьох лібертаріанських аналітичних центрів, але зараз їх більше 30, за словами Геліо Белтрао. Колишній менеджер інвестиційного фонду очолює один із них – Інститут Мізеса. «Це як футбольна команда. Захисники – це науковці, а нападники – політики», – зазначає він. І додає, що напівзахист – це «хлопці від культури», які формують громадську думку й особливо активно та агресивно використовують соціальні медіа з цією метою.

У Латинській Америці неоліберальні ідеї тісно переплітаються з авторитарними, у Чилі Піночета, наприклад. Ця комбінація наразі переживає численні зміни, що адаптовані до певного контексту. Колишній кандидат у президенти Чилі Хосе-Антоніо Каст від Республіканської партії поєднує крайні праві та лібертаріанські ідеї. В Аргентині лібертаріанство Мілея змішується з негативістсько-мілітаристською позицією віцепрезидентки Вікторії Вільярруель. Жаїр Болсонару, колишній президент Бразилії, поєднав лібертаріанське прославляння приватного підприємництва та екстрактивізму з мілітаризацією державного апарату й маніпулятивними популістськими стратегіями. Його інтелектуальним ментором був симпатик езотеричного фашизму та противник вакцинації Олаво де Карвальйо.

У Латинській Америці лібертаріанство швидко перетворилося на форватер нелегальних інтересів

У Латинській Америці, де влада закону є слабкою, лібертаріанство швидко перетворилося на форватер нелегальних інтересів. Приватні моделі міст у Гондурасі можна вважати прикладом. Ідея реформування невдалих держав зсередини шляхом створення анклавів за сінгапурською моделлю винайдена Полом Ромером, економістом Світового банку. Дуже скоро її підхопили лібертаріанці з Інституту Катона та Інституту Гаєка. Одним із перших глав держав, кого вдалося переконати, став консервативний президент Гондурасу Хуан Орландо Ернандес. Навіть попри опір Конституційного суду, авторитарними методами він проштовхнув проєкт. Міжнародні фінансові інвестори на карибському острові Роатан, зокрема й німецький менеджер Тит Ґебель, який мешкає в Монако, звели кілька дерев’яних бараків і назвали їх вільним анклавом «Проспера». Сам анклав потрапив на передовиці газет через порушення прав людини й більше нагадував поштову скриньку для ухиляння від сплати податків. Зараз Ернандеса судять у США за торгівлю наркотиками.

Фрідріх Гаєк, коментує оглядач британської газети Guardian Жорж Монбіо, перевернувся б у могилі, якби дізнався, що відбувається. «Коли він та його послідовники формулювали принципи неолібералізму, то вірили, що захищають світ від тиранії. Натомість згодом прийшли великі гроші, і визвольна ідея стала новим джерелом гноблення», – пише він.

Чи стане лібертаріанський експеримент Мілея більш успішним, ніж проведений Ліз Трасс, питання відкрите. Позови проти його реформ подано до низки судів. У Конгресі його партія разом із буржуазною партією PRO Макрі має тільки 79 з 257 місць. 24 січня профспілки закликали до загального страйку та демонстрацій.

Переклад з німецької Ірини Савюк