В недавніх матеріалах, присвячених обранню кандидата-реформатора Масуда Пезешкіана новим президентом Ірану, часто йшлося про «несподіванку». Мовляв, іранські виборці вкотре довели, що вони більш непередбачувані, ніж багато хто вважає, і політичний процес та демократія в Ірані ще не померли. Реакція на такі оцінки була негативна: ті, хто легітимізує процес ухвалення політичних рішень в Ірані як такий, стають співучасниками режиму. Ті, хто пише, що обрання Пезешкіана було несподіванкою, ігнорують Алі Хаменеї в ролі ляльковода, тобто беруть участь у пропаганді режиму.

У вкрай поляризованій дискусії на тему Ірану в світі важко відрізнити політичний аналіз від політичного позиціонування. Вже не має значення, що першоджерело багатьох із цих оцінок – відомі іранські аналітики. Річ у тім, що, коли йдеться про недавні президентські вибори в Ірані, одразу кілька речей можуть бути правдою. 69-річний Масуд Пезешкіан, кардіохірург і колишній міністр охорони здоров’я, стане першим президентом-реформатором з часів Мохаммада Хатамі, який правив з 1997 до 2005 року і підтримав Пезешкіана на виборах. Те, що Пезешкіан виграв вибори, здивувало багатьох аналітиків і іранських громадян. Зазвичай кандидатам-реформаторам потрібна була більшість у понад 50 відсотків голосів. Низька явка виборців в минулому завжди була на руку фундаменталістам.

Правда й те, що Наглядова рада, де переважають консерватори, ніколи б не затвердила кандидатуру Пезешкіана, якби на це не погодився Верховний лідер Алі Хаменеї. Більш перспективних кандидатів з реформаторського табору, таких як Алі Ларіджані, неодноразово відстороняли. Тому можна припустити, що затвердили кандидата, якого найлегше контролювати. Бувши так званим reformist loyalist (реформатором, лояльним до системи), Пезешкіан міг здатися політичному істеблішменту, тобто оточенню Хаменеї, найменшим злом. Наче на доказ цього, Пезешкіан під час передвиборчих теледебатів наголошував на своїй підтримці Хаменеї як ніхто з інших кандидатів.

Більш перспективних кандидатів з реформаторського табору неодноразово відстороняли

Водночас на відміну від виборів 2021 року, від самого початку зрежисованих на користь Ебрагіма Раїсі, цього разу кандидата-реформатора, принаймні, допустили. Але повернення до ісламістського плюралізму, який в минулому дозволяв хоч і обмежену, але жваву політичну конкуренцію і приводив до влади таких людей, як Хатамі й Рухані, не буде. Для цього влада вже давно занадто закрита й систематично зосереджена в руках фундаменталістів. Пезешкіан буде слабшим президентом, ніж інші реформатори, які були в цій ролі. І поки що ніщо не вказує на те, що він кине виклик системі.

Політичний розрахунок, імовірно, полягав в тому, щоб збільшити явку виборців, донедавна традиційно низьку. Можливо, політичний істеблішмент також побоювався, що повний недопуск кандидатів-реформаторів або очевидні маніпуляції з виборами, які вже виводили мільйони іранців на вулиці в 2009 році, можуть спровокувати нові протести. Жоден протестний рух іще не було так жорстоко придушено, як рух за життя і свободу жінок після вбивства Джини Махси Аміні восени 2022 року. Зараз режим намагається запобігти подібному розвитку подій.

Однак ця стратегія не спрацювала: явка виборців була найнижча з 1979 року, 40 відсотків у першому турі. Це свідчить про те, що більшість іранців вже не вірять в зміни через голосування. За минулі роки Ісламська Республіка стала занадто несприятлива до реформ, а табір реформаторів, який дедалі більше маргіналізується, надто рідко демонструє, що готовий щось змінювати. Зрештою, навіть реформатори прагнуть не зламати систему Ісламської Республіки, а в кращому випадку адаптувати її під сьогодення.

Але віра, що можливо хоча б це, вже майже зникла. В першому турі, який був 28 червня, за Пезешкіана проголосувало менше 45 відсотків виборців. Висунення кандидата-реформатора не збільшило явку виборців і не запалило іскру серед реформаторськи налаштованого населення. Ще одна причина цього – те, що іранський середній клас, який традиційно є базою реформаторів, надзвичайно сильно постраждав від неефективного управління, корупції та наслідків західних санкцій і вже багато років постійно зменшується.

Сам Пезешкіан – глибоко релігійна людина, яка, висуваючи свою кандидатуру, водночас підкреслювала роль Хаменеї як верховного лідера, тобто того, хто задає ритм в політиці. Але його перемога свідчить про небажання іранців і далі рухатися по низхідній спіралі, яка в разі обрання ультраконсервативного Саїда Джалілі, ймовірно, закрутилась би ще дужче. Вочевидь, не так легко відмовитися від надії навіть на найменше покращення власного життя у власній країні, коли це стосується тебе особисто. Багато з тих, хто закликав бойкотувати вибори, щоб не легітимізувати їх, не відчули б на собі наслідків перемоги Джалілі. Явка виборців в другому турі була вищою, ніж в першому: близько 50 відсотків. Багато іранців заявили, що голосували за Пезешкіана, щоб не допустити перемоги Джалілі. Його вважає занадто радикальним навіть дехто з фундаменталістів.

Висунення кандидата-реформатора не збільшило явку виборців

Пезешкіан прагне реформ, оскільки вважає, що систему треба змінювати. Джалілі також переконаний в цьому, але має на увазі інший напрямок. Багато нормативних актів Ісламської Республіки й досі здаються йому недостатньо ефективними. Його президентство, ймовірно, закріпило би за Іраном статус ізгоя на Заході й призвело б до посилення санкцій, які вже зараз відчутно б’ють по населенню. І все ж таки 13,5 з 61,5 мільйона іранських виборців проголосували за нього, показавши, наскільки велика частина населення підтримує таку орієнтацію Ісламської Республіки.

Під час передвиборчої кампанії Пезешкіан оголосив, що послабить давні обмеження на користування інтернетом, а також виступатиме «цілковито» проти поліцейських патрулів, які змушують жінок носити хустки. «Виступатиме» – це, мабуть, ключове слово, адже його можливості, звісно, будуть обмежені. Крім того, він пообіцяв залучити до свого уряду більше жінок і представників етнічних меншин, таких як курди й белуджі, а також знизити інфляцію, яка зараз сягає близько 40 відсотків і вже кілька років «душить націю». Під час дебатів з Джалілі Пезешкіан оцінив потребу Ірану в іноземних інвестиціях приблизно в $200 млрд, які, за його словами, можна отримати тільки шляхом покращення міжнародних відносин. Пезешкіан прагне «конструктивних відносин» з усіма західними країнами, крім Ізраїлю, щоб вивести Іран з ізоляції.

Обрання Пезешкіана має велике значення. Воно показало, що багато іранців просто хочуть кращого життя. Ніхто не сподівається на справжні політичні реформи (годі казати про зміни), лише на те, що політика більшої прихильності до Заходу допоможе частково позбутися численних побутових проблем. Можливо, Хаменеї навіть зацікавлений в покращенні економічної ситуації в країні за допомогою президента-реформатора, щоб забезпечити собі простір для внутрішніх маневрів, а саме для вирішення питання наступництва. Більш імовірно, що навіть влада Хаменеї має межі – і вони там, де починається норовливість іранців. 16,3 мільйона виборців, які 5 липня проголосували за Пезешкіана, вирішили долю виборів, хай би як вони були організовані. Це не скасовує того, що більша частина іранського населення не бачить майбутнього для себе і своїх дітей в Ісламській Республіці й прагне фундаментального політичного перевороту: нової системи.

Обрання Пезешкіана має велике значення

Тому не варто ігнорувати застереження багатьох активістів з діаспори, які побоюються, що тепер, коли при владі знову порівняно прийнятний для Заходу кандидат, на порушення прав людини, повсякденну й систематичну дискримінацію жінок і меншин та жорстокі репресії проти протестувальників будуть, як колись, дивитися крізь пальці. Зокрема, за часів Рухані і його міністра закордонних справ Джавада Заріфа, який був популярний у західних столицях і який може знову відігравати ключову роль за Пезешкіана, Європа та США багато на що заплющували очі з огляду на попередню ядерну угоду 2015 року. Дедалі більш войовничу імперську експансію Ірану на Близькому Сході фактично ігнорували. Прямі наслідки цього ми бачимо сьогодні. Не було жодних серйозних спроб переконати Іран утримуватися від такої поведінки. 

Ба більше, порівняно тісні відносини з іранським режимом означали, що проблемам цивільного населення приділялося мало уваги. Зв’язки в арабських країнах регіону, встановлені під час Арабської весни, зокрема, з представниками громадянського суспільства, маргіналізованих груп і етнічних меншин, Ірану потрібні не були.

Метою політики розрядки й дипломатії була спроба забезпечити більшу стабільність і мир в регіоні. Ця політика не була помилковою, але була неповною. Ті, хто її провадив, ігнорували занепокоєння правозахисних груп і активістів, мало піклувалися про жінок, які на той час уже були ув’язнені та зазнавали знущань у в’язниці Евін, і не шукали собі союзників в громадянському суспільстві. Повернення до цієї політики є неприпустимим. І все ж таки президентство Пезешкіана може стати нагодою знову почати серйозні переговори з Іраном з питань, нині так само важливих, як і десять років тому: стабільність на Близькому Сході, іранська ядерна програма і права людини.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко