Недавно в кінотеатрах і на Netflix відбулася прем’єра трилера A House of Dynamite. Цей фільм Кетрін Бігелоу наполегливо привертає увагу до теми, яка, здавалося б, вичерпала себе після закінчення холодної війни: загроза ядерного Армагеддону. За сюжетом американські військові раптово виявляють над Тихим океаном міжконтинентальну ракету, здатну за лічені хвилини долетіти до материкової частини США. Фільм показує з різних точок зору реакцію політичних і військових керівників на ситуацію. При цьому очевидно, наскільки ми вразливі, незважаючи на високорозвинені системи оборони та стратегічні ігри, і як скоро (за лічені хвилини!) всього один удар ядерною зброєю може перерости в глобальну катастрофу.

Цей фільм – не просто гра уяви. Він відображає дедалі реалістичніший сценарій нашого сьогодення. Часи, коли тодішній президент США Барак Обама в 2009 році в Празі пропагував звільнення світу від ядерної зброї, тепер здаються далеким минулим. Натомість ми бачимо, як знову відкрито висловлюються ядерні погрози, стратегічні міркування наддержав включають як варіант тактичні ядерні удари, договори про роззброєння та контроль над озброєнням втрачають чинність або скасовуються, а ядерні арсенали модернізуються, розробляються нові системи доставки. Гірка правда: небезпека ядерного конфлікту реальна як ніколи. Ми на порозі нової ядерної ери, ще більш складної, непередбачуваної і непевної, ніж так звана рівновага страху під час холодної війни.

За минулі роки геополітичний контекст кардинально змінився. Після початку російського вторгнення в Україну Москва зробила жорсткішою свою ядерну доктрину і неодноразово погрожувала застосувати ядерну зброю. Водночас активно розширює свій ядерний арсенал Китай. У вересні, під час військового параду з нагоди 80-ї річниці перемоги в Другій світовій війні, Пекін вперше продемонстрував всю свою ядерну тріаду. За даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), Китайська Народна Республіка зараз має щонайменше 600 ядерних боєголовок. Експерти припускають, що до 2035 року ця цифра може зрости до 1500, тобто Китай може досягти рівня США та Росії.

Світ рухається до нової ядерної ери, три- або навіть багатополярної. Ядерну зброю наразі мають дев’ять держав: п’ять постійних членів Ради Безпеки ООН, а ще Ізраїль, Індія, Пакистан і Північна Корея. Але на тлі нестабільності й геополітичної напруженості в світі дедалі більше країн думають про розвиток власних ядерних потужностей. Наприклад, Саудівська Аравія 17 вересня 2025 року підписала нову оборонну угоду з ядерною державою Пакистаном, яка містить положення про взаємну допомогу. Цей пакт не тільки є сигналом для сусідів, але й свідчить про зміну балансу сил на Близькому Сході, де США більше не вважають надійним гарантом безпеки.

Світ ризикує опинитися в ситуації, коли понад 20 держав матимуть ядерну зброю при відсутності обов’язкових до виконання договорів про контроль над озброєнням або мінімізацію ризиків

Власне, ці регіональні зрушення – частина глобальної тенденції: Pax Americana поступається місцем багатополярному світовому порядку, в якому США не хочуть або не можуть самостійно дбати про загальний спокій. Зниження довіри до американських гарантій безпеки призводить до того, що не тільки противники Заходу, але навіть близькі союзники США, такі як Японія та Південна Корея в Індо-Тихоокеанському регіоні, а також європейські держави, відкрито розмірковують про створення власних ядерних потужностей. З огляду на ці події, генеральний директор Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) Рафаель Ґроссі в недавньому інтерв’ю Repubblica попередив, що скоро в світі може бути 20-25 держав з ядерною зброєю.

Однак дуже сумнівно, що багатополярний світ з понад двадцятьма ядерними державами справді буде безпечнішим. Концепція стримування передбачає певну раціональність і передбачуваність дій учасників процесу. Але що більше учасників мають ядерну зброю, то вищий ризик ірраціональної поведінки, помилкових оцінок, непорозумінь, аварій та ескалації конфліктів. Крім того, збільшення кількості ядерних держав значно ускладнить формулювання обов’язкових для всіх правил роззброєння та контролю над озброєнням.

Чинна система правил уже на межі краху. І Росія, і США розірвали Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД) і Угоду про відкрите небо. В лютому 2026 року завершиться термін дії СНО-3, останньої угоди про контроль над озброєнням між двома найбільшими ядерними державами. Хоча Путін недавно запропонував продовжити дію угоди ще на рік, поки незрозуміло, чи справді це буде зроблено (або укладено нову).

Якщо Путін і Трамп все-таки домовляться про новий СНО, Німеччина і Європа також повинні будуть висунути конкретні пропозиції для збереження багатостороннього контролю над озброєнням і безпеки Європи. Наприклад, можна переглянути плани з розміщення в Німеччині американських ракет середньої дальності наступного року, якщо Москва в обмін на це прибере наземні ядерні ракети.

Водночас очевидно, що до закінчення війни в Україні значний прогрес в питанні роззброєння та контролю над озброєнням навряд чи можливий. До того ж Китай досі відмовляється брати участь в переговорах про контроль над ядерним озброєнням і мінімізацію ризиків. Пекін наголошує, що його ядерний арсенал, як і раніше, значно менший, ніж у США та Росії. Проте для Вашингтона ядерне озброєння Китаю вже давно стало стратегічним пріоритетом. Світ ризикує опинитися в ситуації, коли понад 20 держав матимуть ядерну зброю при відсутності обов’язкових до виконання договорів про контроль над озброєнням або мінімізацію ризиків.

Тож до роззброєння і контролю над озброєнням треба докладати більше зусиль. Зокрема, слід зосередитись на обмеженні стратегічних ядерних арсеналів і збереженні ще чинних договорів. Не менш важливо залучити Китай та інші держави, що прагнуть стати ядерними, до нової міжнародної архітектури контролю над озброєнням і запобігти подальшому поширенню ядерної зброї. Для цього вкрай необхідним є договір про нерозповсюдження, чому має сприяти конференція, запланована на наступний рік. Спільний підсумковий документ в нинішній ситуації став би важливим сигналом. Крім того, незамінним діячем політики нерозповсюдження є ООН, яку потрібно нарешті забезпечити фінансовими, кадровими та структурними ресурсами, щоб вона могла ефективно функціонувати. При цьому можна розраховувати на партнерів з країн Південної півкулі, які вже давно виступають за роззброєння і хочуть брати активнішу участь в формуванні міжнародного порядку. Наприклад, Бразилія, Індонезія та Південна Африка – члени регіональних договорів про без’ядерні зони. Це треба підтримувати.

Майбутні угоди повинні враховувати нові ризики, пов’язані з використанням штучного інтелекту, гіперзвукової зброї, а також кіберпростору та космосу

Крім того, потрібно вжити заходів для зменшення ризиків і забезпечення прозорості, таких як прямі військові контакти, оголошення і спостереження за маневрами, а також спільні канали комунікації для запобігання кризам. Майбутні угоди про контроль над озброєнням повинні враховувати нові ризики, пов’язані з використанням штучного інтелекту, гіперзвукової зброї, а також кіберпростору та космосу.

За минулі десятиліття міжнародній спільноті вдалося зменшити загрозу ядерного Армагеддону завдяки співпраці та зміцненню довіри в сфері роззброєння та контролю над озброєнням. Це можливо (і необхідно) робити й надалі, але тільки за наявності політичної волі у певних діячів, яким її донедавна явно бракувало.

Переклад з німецької Дар'ї Прусенко