За кілька тижнів відбудуться вибори до Європарламенту. Опитування показують високі рейтинги правопопулістичних і євроскептичних партій. Ба більше, в Страсбурзі й Брюсселі можуть з’явитися нові сузір’я політичної більшості. З огляду на це, постає питання, в чому полягає і як проявляється «антиєвропейськість» цих партій. Адже самі вони позиціонують себе геть інакше: не як опоненти, а як захисники Європи. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан любить писати в Х під хештегом MEGA –  Make Europe Great Again.

Така поведінка має дві основні причини. Одна з них банальна, зумовлена передвиборчою тактикою: праві популісти й націонал-консерватори по всій Європі зрозуміли, що надмірна критика ЄС і постійні конфлікти з брюссельськими інституціями не окупаються на виборчих дільницях. Марін Ле Пен з заявами про бажання вийти з єврозони не виграла президентські вибори у Франції, Ярослав Качинський з нав’язливою критикою ЄС не переміг на парламентських виборах у Польщі. Іншу модель взяла на озброєння Джорджа Мелоні, яка хоче не вийти з ЄС, а скоріше захопити його політично і змінити зсередини. If you can’t beat them, join them.

Крім того, змінилася сама ідеологія правого популізму. Американський політолог Френсіс Фукуяма в своїй книзі «Ідентичність» ще в 2018 році зазначив, що орієнтація лівих на політику ідентичності з її акцентом на правах меншості загрожує дефіцитом представництва й визнання серед більшості. Правий популізм дуже вдало проліз у цю прогалину. Він використовує концепції лівої політики ідентичності, але змінює напрямок їхньої аргументації: замість того, щоб наголошувати на правах меншості, він стверджує право більшості на визнання, повагу та збереження своєї культурної ідентичності. Тобто стилізує себе не тільки під захисника традиційних національних ідентичностей, але й під захисника історичного Заходу і його інституцій.

Цей ідеалізований Захід, історичним ядром якого є Європа, спирається, згідно з аргументацією правого популізму, на три інституційні стовпи: націю, «природну сім’ю» як основу суспільства й християнство. Історично Європа стала тим, чим була довгий час – взірцем цивілізації та науково-технічним центром світу – завдяки тому, що сформувала політичні спільноти, здатні діяти разом з націями, які б об’єднували й представляли культурні ідентичності народів. «Нація, – каже Віктор Орбан, – це чудовий винахід Заходу. Це серце вільного світу».

Правий популізм дуже вдало проліз у прогалину

Другий стовп – «природна сім’я», що складається з жінки, чоловіка й дитини (дітей). Саме в цьому базовому осередку суспільства відбувається основне культурне та емоційне формування людей (що, як стверджується, робить його особливо небажаним для лібералізму, спрямованого на ідеологічне перепрограмування). Завдання держави – зберігати й захищати сім’ю, давати людям можливість народжувати й виховувати дітей.

По-третє, з переходом до ідентичнісного дискурсу побільшало також посилань на християнство. Ці посилання, звісно, мають підтекст: звинувачення сучасного лібералізму, а також ісламської імміграції в тому, що вони загрожують цьому фундаменту західного світу. Як сказала Джорджа Мелоні в одному з інтерв’ю, християнське (а також елліністичне) коріння відрізняє Захід від решти світу: «Ми на Заході вважаємо, що ці принципи – свобода, рівність, демократія, справедливість, синтез розуму й трансцендентності – універсальні. Але, якщо подивитись навколо, доводиться визнати, що це не так, що ці цінності характерні для культури певної частини світу. Це наша ідентичність – європейців і західних людей, дітей класичної та юдео-християнської культури».

І, звичайно, популізм також претендує на демократичність. Це тому, що дуже важливим аспектом того християнського Заходу, про який розповідає [правопопулістична] аргументація, є його демократичний характер: демократія виникла на Заході й ніде більше. Вона змогла виникнути, тому що християнство передбачає фундаментальну рівність людей перед Богом. «Ліберальна демократія ніколи не змогла б виникнути без християнського культурного фундаменту», – каже, наприклад, Віктор Орбан.

Цей ідеалізований Захід, цей цивілізаційний європейський проєкт, заснований на християнстві, націях і сім’ях, зараз, як стверджує правий популізм, під загрозою. Його атакують нібито надмірний і дедалі авторитарніший лібералізм і брюссельський проєкт централізації. Лібералізм, мовляв, ненавидить усі традиції й традиційні інститути, а брюссельський бюрократизм – нації й національні демократичні держави. Система з центром у Брюсселі дозволила створити порядок, який знецінює участь громадян у демократичних процесах, послаблює національні держави як сфери дії та організації й значно розширює сферу впливу владних і майнових еліт.

Все ж таки силу правопопулістського наративу про європейську ідентичність не слід недооцінювати

В своїй промові в Гайдельберзькому університеті в березні 2023 року тодішній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький попереджав про небезпеку виникнення європейської супердержави, якою керуватиме «нечисленна еліта». «Політика, – зазначав він, – це завжди про вибір. Але цей вибір має робитися біля виборчих урн, а не в тихих кабінетах бюрократів. Чи справді ми хочемо загальноєвропейську космополітичну еліту з величезною владою, але без мандату від виборців?». Результатом цього буде не сильніша Європа, а слабша, яка сама позбавить себе джерел сили і, відповідно, не зможе реалізовувати свій потенціал. «Європа може бути набагато успішніша, набагато більша, набагато розвиненіша й набагато потужніша, ніж її нинішній послужний список», – казав Віктор Орбан 2019 року.

Будь-яка ідеологія – це інтелектуальний конструкт. Правий популізм у його нинішньому вигляді презентує себе як різновид позитивного «окциденталізму». Він проєктує культурні, соціальні й політичні характеристики на ідеалізований «Захід» та ідеалізовану «справжню Європу». Таким чином він визначає культурну ідентичність, яку необхідно зберігати й захищати від цивілізаційно інших речей – сучасного ультралібералізму, імміграції, ісламу. Або, як пояснює Мелоні: «Я зовсім не хочу дистанціюватися від Європи, я хочу, щоб Європа не дистанціювалася від самої себе».

Ця конструкція страшенно сумнівна. Цього чудового Заходу, цієї ідеалізованої Європи, населеної мирними народами й щасливими сім’ями, ніколи не існувало. Демократичні імпульси християнських церков також протягом 2000 років залишалися керованими – як всередині, так і зовні. І все ж таки силу правопопулістського наративу про європейську ідентичність не слід недооцінювати. В світі, де загострюються економічні, геополітичні й культурно-релігійні протистояння, де зростає глобальна міграція, а кінець західної гегемонії стає дедалі відчутнішим, політика ідентичності, яка обстоює «своє», європейську цивілізацію та її цінності, може залишатися привабливою.

Основні мотиви дискурсу правого популізму – захист західних цінностей, зміцнення Європи – безперечно, також пов’язані з темами усталеної політики. Вона теж вважає, що «європейський спосіб життя» під загрозою, але з зовсім інших причин, ніж правий популізм. Завдання мейнстрімної політики – краще, ніж раніше, пояснювати, чому її політичні пропозиції більш підхожі для захисту європейських цінностей та інтересів. На тлі результатів виборів у багатьох європейських країнах у попередні роки можна запідозрити, що дотепер це було не зовсім успішно. Просте навішування ярликів «єврофобів» на правих популістів, вочевидь, буде дедалі менш ефективним.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко