Фільм в жанрі true crime чи подкаст про теорії змови? Джеффрі Епштейн помер ще в 2019 році, але його історія досі дає матеріал для трилерів сучасної медіаекономіки. Це, зокрема, впливові знайомі мультимільйонера, його приватні острови в Карибському морі, його загадковий злет і не менш загадкова смерть. Годі казати про його злочини, які в суспільній свідомості давно вийшли за межі доказового і набули воістину фантасмагоричної форми. Зараз говорять уже про канібалізм і ритуальні жертвоприношення дітей, і хоча багато чого можна вважати можливим, Епштейн все більше постає як нереальна фігура в стилі Жиля де Ре. Тобто людина, яка справді жила тільки для злочину, через злочин і в злочині.
Втім, навіть якби ставлення до нього залишалося в межах конвенційного, воно все одно б мало багато дивних складових, просто не мало б великого політичного значення. За минулі ж місяці воно набуло характеру істерики, яка продовжує поширюватися. Хто поряд з Епштейном на фото 20-річної давнини? Хто відвідував його, хто писав йому, хто бенкетував з ним? Будь-яка давня зустріч може зробити людину ймовірним співучасником, будь-яке випадкове знайомство – педофілом другого порядку. Всюди панує електризуюча суміш цікавості й жаги до покарання, що врешті призводить до своєрідного переносу тягаря доказування (guilty until proven innocent), і, схоже, ніхто не застрахований. Це все при тому, що можливості для соціалізації на верхівці Нью-Йорка досить обмежені, тож кожен, хто роками відвідував певні ресторани й будинки, неминуче хоча б раз зустрічався з Епштейном, який буквально полював на людей. Але цей нюанс мало кого цікавить.
Що британський посол, що словацький урядовий радник – всі тепер в зоні політичного відчуження, з якої, здається, немає виходу
Цікавіше занурюватися в «Файли Епштейна» – величезний масив нотаток, слідчих матеріалів і електронних листів, останню велетенську порцію яких Міністерство юстиції США оприлюднило наприкінці січня. Окрім банального, там є дещо варте уваги, наприклад, повідомлення від Ілона Маска 2012 року, де той питав про «божевільну вечірку» на острові Епштейна. Фотографія трохи брудного стоматологічного крісла теж викликає численні спекуляції. Але найголовніше – листування, яке за минулі тижні поставило на паузу чимало кар’єр. Норвезька кронпринцеса Метте-Маріт свого часу відкрила Епштейну серце і називала його sweetheart, і тепер преса обговорює, чи зможе вона з таким шлейфом стати королевою. Колишній міністр культури Франції Жак Ланг мав з одіозним нью-йоркцем спільні справи і тепер змушений покинути посаду голови Arab World Institute. Що британський посол, що словацький урядовий радник – всі тепер в зоні політичного відчуження, з якої, здається, немає виходу.
Гострота реакції свідчить не тільки про те, що справа привернула надзвичайну увагу, а й про те, що під час її розслідування буквально підриваються цивілізаційні основи. Зрештою, не потрібно бути сліпим ідеалістом або нонконформістом, щоб вважати, що злочинці, навіть тяжкі – це не прокажені, яких треба піддавати соціальній ізоляції і з якими більше не можна спілкуватися. Така позиція не просто зарозуміла, вона суперечить ідеї ресоціалізації, яка в наш час визначає гуманне ставлення до засуджених. Не менш очевидно, що підтримку контактів з кимось, хто відбуває (або вже відбув) покарання за ґратами, не слід розцінювати як підтримку його вчинків або солідарність з ним. З огляду на це, непокоїть той факт, що епштейноманія вже нагадує урочисту месу покаяння за контакти, де давно не йдеться про розслідування реальних злочинів, а головно про поширення чуток і підозр.
Навіть президентові США Дональду Трампу, який зазвичай відбиває скандали не гірше, ніж професійний боксер удари, останнім часом бракує повітря. Зрештою, він сам безліч разів згадується в файлах, був другом покійного, але, кажуть, вже на початку 2000-х років посварився з ним. «Трамп такий огидний», – писала адвокат Обами Кеті Реммлер ще в 2018 році в електронному листі до Епштейна, а той не приховував зневаги: «Насправді зблизька [він] ще гірший». І все ж зв’язок між Трампом і Епштейном, схоже, достатньо значущий, щоб викликати відчутний головний біль в Білому домі. Злі язики навіть стверджують, що майже кожна зовнішньополітична ініціатива минулих тижнів була потрібна не останньою чергою для того, щоб поховати цю справу під нескінченним потоком термінових новин. Якщо це справді так, то план провалився, адже увага громадськості досі прикута до зв’язків президента. Зокрема, до того резонансного листа, де брат Епштейна Марк просить його дізнатися, чи справді росіяни мають фотографії, на яких Трамп «пестить Буббу».
Інтернет-спільноті все ясно: Бубба – популярний пестливий варіант імені Білл, і цим Біллом, як усі вважають, може бути тільки Білл Клінтон, який і так має негативний досвід орального сексу. Важко сказати, де тут ще іронія, а де вже постіронія, але навіть в цьому абсурді очевидно, що всюдисуща «справа Епштейна» б’є по репутації президента значно болючіше, ніж дріб’язкові розборки зі Стормі Деніелс під час першого терміну. Той, хто платить стриптизерці за мовчання або веде сороміцькі розмови, багатьом виборцям здається щирим, сильним і маскулінним. А от підозрюваний в участі в збоченнях максимально демонізованої особи навряд чи може сподіватися на таку прихильність. Особливо з огляду на те, що це те саме болото влади й розпусти, яке Трамп під час передвиборчої кампанії обіцяв осушити.
Вся ця справа цілком годиться для подальшого підриву й без того вже дуже хиткої довіри американського населення до своїх еліт незалежно від іміджу та партійної приналежності
Попри весь тиск на президента, опозиційні демократи не змогли отримати реальних політичних переваг з цього скандалу. З одного боку, їм заважає те, що республіканці в Конгресі не беруть до уваги комунікаційні стратегії Білого дому й намагаються самі виступати в ролі викривачів. З іншого боку, коло контактів Епштейна важко розмістити на ідеологічній осі. Чого вартий сам лише Трампів міністр торгівлі Говард Лутнік, який в 2015 році зв’язувався з мультимільйонером, щоб запросити його на «дуже інтимну» благодійну вечерю на підтримку Хілларі Клінтон, його тоді ще фаворитки. Або такі відомі (і далекі від Трампа) особи, як Ноам Чомскі та Білл Гейтс, чиї життєві шляхи також перетиналися з шляхом цього багатогранного персонажа. Тож вся ця справа цілком годиться для подальшого підриву й без того вже дуже хиткої довіри американського населення до своїх еліт незалежно від іміджу та партійної приналежності. Той напад істерії, що ми бачимо нині, варто вважати передусім проявом колективного невдоволення, яке вирвалось назовні в гротескній формі.
Іншими словами, суть справи Епштейна, можливо, не в самому Епштейні, а хвиля люті на тих, хто підтримував з ним стосунки, здійнялася зовсім не через педантичні очікування комунікаційної гігієни від вищих кіл. Найвірогідніше, так проявляється глибока втома від еліт, давній гнів, який знайшов відгук на тлі поведінки класу мільйонерів і пов’язаних з ним функціональних еліт: спортсменів, митців, інтелектуалів. Кримінальні витівки покійного просто слугують колективним проєкційним екраном для чогось значного глибшого, що не вийде приборкати ні підкресленою прозорістю, ні безапеляційністю. Щодо Конгресу, то є надія, що буря мине до проміжних виборів, які відбудуться в листопаді, або що її вдасться обернути на свою користь. В суспільстві ж вона виявила потенційну загрозу некерованих емоцій, що прагнуть вирватися за будь-яку ціну.
Переклад з німецької Дар’ї Прусенко
