В ніч на п’ятницю, за пару днів до запланованої на неділю зустрічі іранських і американських переговорників в Омані, Ізраїль несподівано атакував Іран. Це ошелешило не тільки політичних аналітиків: сам Тегеран виявився абсолютно не готовим до удару. Незадовго до нього іранське керівництво заперечило попередження про його можливість, розцінивши їх як пропагандистську погрозу. Мовляв, так Вашингтон намагається посилити свою переговорну позицію й змусити Тегеран піти на поступки в ядерній суперечці.

Хай би якою несподіваною здавалася ця атака, очевидно, що Ізраїль готувався до неї довго й ретельно. Ізраїльські спецслужби багато років успішно проникали в іранський апарат безпеки й створювали оперативні структури на території Ірану. Результат – атака, до якої ніхто не був готовий. Тобто Ізраїль дотримувався тієї самої схеми, за якою торік атакував ліванську «Хезболлу»: тоді ударів теж завдавали поступово, хвилями, цілеспрямовано ліквідуючи керівний склад і стратегічну інфраструктуру бойовиків.

За вихідні Ізраїль значною мірою встановив контроль над повітряним простором Ірану. Цілями хвилеподібних атак стали військові командувачі та вчені-ядерники, яких теж цілеспрямовано ліквідували, а також ядерні об’єкти, військові бази, почасти енергетична інфраструктура. Від деяких атак постраждали й житлові райони, що призвело до численних жертв серед цивільного населення.

Іран у відповідь запустив ракети та дрони. Ракети вразили кілька ізраїльських міст, поціливши, зокрема, у стратегічно важливі об’єкти, такі як порт Хайфи. Також Тегеран офіційно заявляє про удари по ізраїльських військових базах, зокрема по штаб-квартирі армії.

Для Ізраїлю відкрилося вікно стратегічних можливостей. Вплив Ірану в регіоні значно зменшився після розгрому «Хезболли» та падіння президента Асада, а іранська ППО ще в 2024 році, якщо не раніше, вважалася виснаженою ізраїльськими атаками. Міжнародна репутація Ізраїлю й без того погана як ніколи через війну в Газі, тож прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу вже не мусив ні на кого зважати. Ба більше, він міг бути впевнений в рефлекторній і безумовній підтримці з боку Європи та США. Крім того, ізраїльські оглядачі говорять про внутрішньополітичні мотиви: на прем’єра постійно тиснуть, тож він може піддатися спокусі забезпечити своє політичне виживання шляхом ескалації зовнішньої політики.

Ізраїльська атака ставить Іран в скрутне становище, а його режим – одразу перед кількома дилемами. Щоб зберегти обличчя і досягти стримуючого ефекту, Тегеран повинен завдати сильного удару у відповідь. Але є сумнів, чи здатний Іран суттєво збільшити інтенсивність ракетних обстрілів. Крім того, рішуча відповідь значно підвищить ризик ескалації в регіоні, і це тоді, коли перевага явно на боці Ізраїлю і США.

Парадоксально, але Тегеран навряд чи зможе продемонструвати свою військову міць в найбільш ефективні способи (наприклад, асиметричними атаками на енергетичну інфраструктуру країн Перської затоки, судноплавство в Ормузькій протоці або американські бази в регіоні) без ризику прямого втручання США в конфлікт.

Ізраїль між тим іде ва-банк. Нетаньягу встановив одразу дві високі планки. Заявлена мета – серйозно ослабити іранську ядерну програму та ракетну промисловість, в ідеалі навіть зруйнувати їх повністю. При цьому Нетаньягу чітко сигналізує, що його справжня мета виходить за межі бойового завдання й полягає в поваленні Ісламської Республіки.

Насамперед цілком очевидно, що з ядерною зброєю Іран становитиме екзистенційну загрозу для Ізраїлю. Щоправда, американські спецслужби, посилаючись на свої дані за березень, вважають, що іранська влада поки не прийняла однозначного рішення про створення ядерної бомби. Однак дії Тегерану в недавньому минулому свідчать про можливість цього, передусім технічну.

Наприклад, уран було збагачено до рівня чистоти 60 відсотків. Ще буквально один крок – і матеріал буде придатний для виробництва зброї. Запасів урану вже вистачить на кілька ядерних бомб. Також є ознаки підготовки до можливих ядерних випробувань і роботи над системами детонації ядерних боєголовок.

Поки незрозуміло, якою мірою атаки з боку Ізраїлю реально можуть перешкодити іранській ядерній програмі. Об’єкт в Натанзі, де збагачується більша частина урану, явно зазнав серйозних руйнувань. Але підземний об’єкт в Фордо, більш важливий для потенційної ядерної програми, досі практично не пошкоджено. Багато військових експертів вважають, що для удару по ньому потрібні спеціальні бомби для руйнування бункерів і системи їх доставки, наявні тільки у США. Тому Ізраїль, схоже, намагається спонукати Вашингтон вступити в війну.

На додачу до атак представники Ізраїлю відкрито вимагають зміни режиму в Ірані. Урядові та опозиційні політики, зокрема прем’єр Нетаньягу, лідер опозиції Яір Лапід та екс-прем’єр Нафталі Беннет, демонструють небувалу єдність, хором закликаючи іранський народ повстати проти правлячого режиму. Підхоплюють ці заклики поки здебільшого монархісти в екзилі на чолі з Резою Пахлаві, сином шаха, поваленого в 1979 році.

З самого Ірану жодної інформації про протести досі не надійшло. Можливо, тому, що режим, як і під час попередніх політичних криз, максимально обмежує доступ до інтернету, щоб ускладнити координацію можливих демонстрацій. А втім, якби справді масштабні повстання все-таки відбулися, це мало би привернути увагу міжнародної спільноти навіть за таких умов.

Тож сформувати цілісне бачення ситуації в Ірані поки важко. Ситуативно враження таке, що настрої там неоднозначні. З одного боку, люди явно задоволені цілеспрямованою ліквідацією провідних діячів ненависного багатьом режиму. З іншого – явно переважає страх за власне життя, не останньою чергою на тлі дій Ізраїлю в Лівані та війни в Газі. Деякі критики режиму, такі як професор політології з Тегерана Садег Зібакалам, навіть звинувачують Резу Пахлаві в співпраці з «ворогом».

Кінець ірано-ізраїльської війни навряд чи можливий найближчим часом. Іран (імовірно, намагаючись створити міжнародний тиск) запропонував припинити свої атаки, якщо Ізраїль теж припинить бойові дії. Але Беньяміна Нетаньягу це не вразило, і він заявив, що бої триватимуть «стільки, скільки буде потрібно».

Політичні перспективи також під питанням (про відсутність правових підстав для нападу Ізраїлю й казати нема потреби). Чи спрацює розрахунок Нетаньягу? Повне знищення іранської ядерної програми та повалення режиму не виключене, але більш реалістичним наразі здається інший сценарій: програма значною мірою руйнується, але режим зберігає владу й до того ж досвід роботи з ядерними технологіями. В такому разі ядерні амбіції Тегерану буде відкладено всього на кілька років, значно менше, ніж 15 (саме такий контрольний період передбачає Віденська ядерна угода 2015 року).

При такому ході подій цілком імовірно, що Тегеран рано чи пізно вирішить активно створювати ядерну зброю. Ще до ізраїльського нападу в Ірані була палка дискусія на цю тему з посиланням на долю Іраку та Лівії, чиї режими після відмови від ядерних програм було повалено ззовні. Контрприклад – Північна Корея, яка завдяки ядерному стримуванню більш упевнена в своїй безпеці.

Питання про повалення режиму теж відкрите. Безперечно, Ізраїль в змозі вбити багатьох його діячів і знищити ядро державної інфраструктури. Але важко уявити, що після повалення режиму з руїн Ісламської Республіки постане життєздатна, ба навіть демократична, держава. Приклади в регіоні, від Афганістану через Ірак до Лівії, впевненості в цьому не додають.

Більш правдоподібним на тлі недавніх дій Ізраїлю видається інший сценарій: як в Сирії після повалення Асада. Тобто за мету можна взяти значне військове ослаблення Ірану, можливо, доповнене цілеспрямованим наступом на громадський порядок за зразком війни в Газі. Зважаючи на досвід минулих місяців, в будь-якому разі не варто ігнорувати, вважаючи просто риторикою, погрози, як-от «Тегеран буде горіти» з вуст міністра оборони Ізраїлю Каца. В порівнянні зі статус-кво ослаблений, занурений в хаос Іран – точно більш бажаний варіант для Ізраїлю.

Отже, Ісламська Республіка стикається з проблемами екзистенційного характеру. Чи вийде у її лідерів зберегти хоч в якомусь вигляді державність і військову ієрархію? Що лишилося від ракетного арсеналу і як довго Іран може підтримувати частоту атак? Певна базова кількість ракет і надалі буде потрібна для стримування США та країн Перської затоки. Але що буде, коли запаси вичерпаються? Чи вдасться Тегеран, притиснутий до стінки, до масштабної військової ескалації? Наприклад, до цілеспрямованих атак на американські бази в Іраку і країнах Перської затоки, енергетичну інфраструктуру та морські шляхи?

Поки ясно одне: мантра європейських урядів про необхідність дипломатичного вирішення ядерного конфлікту після ранку п’ятниці не актуальна. Ізраїль, по суті, досяг однієї зі своїх давніх цілей: зірвати будь-яке зближення Тегерану з Вашингтоном.

Переклад з німецької Дар'ї Прусенко