Це падіння дипломатичної суперзірки. Поразка Німеччини на виборах до Ради Безпеки ООН – це розплата за провальну останнім часом зовнішню політику, яка не відповідала ні цінностям, ні інтересам Федеративної Республіки. Те, що другий за величиною платник внесків до бюджету ООН отримав такого ляпаса, поступившись Португалії та Австрії, свідчить про глобальну втрату довіри, яку в політичному Берліні досі не усвідомлювали у всій її очевидності.

«Нас сприймають як захисників порядку, заснованого на правилах, як поборників міжнародного права», – повчально заявляв міністр закордонних справ Йоганн Вадефуль усього за кілька годин до голосування. І цим самим продемонстрував, наскільки разюче розходяться внутрішнє самосприйняття Німеччини та її образ за кордоном. Цілком очевидно, що саме в цьому питанні – наскільки Федеративна Республіка насправді відстоює обов’язкові для всіх норми та міжнародне право – завдано колосальної репутаційної шкоди, яка тепер уперше призвела до реальних політичних втрат.

Глобальне відчуження від Німеччини чітко простежується від початку ізраїльської військової операції в Газі, яка збурила міжнародну спільноту так, як мало який інший конфлікт. Проблема полягає не лише в позиції Берліна, яку в більшій частині світу сприйняли як упереджену та однобічну. Річ у відчутному дисонансі між цією позицією та підходами щодо України, а також загальним іміджем країни, яка полюбляє повчати весь світ із позиції моральної вищості.

Коли в одному випадку ви – цілком справедливо – гучно засуджуєте воєнні злочини і закликаєте весь світ вчинити так само, а в іншому – мовчите, забезпечуєте винуватцям дипломатичне прикриття і навіть постачаєте їм зброю (хоча за всіма об’єктивними стандартами ці злочини є значно масштабнішими), то не варто дивуватися звинуваченням у подвійних стандартах та лицемірстві.

Втрата німецького авторитету є такою болючою ще й тому, що впродовж десятиліть країна вважалася надійною точкою опори на міжнародній арені. Мало яка інша держава так послідовно відстоювала зміцнення багатосторонніх інституцій. Спочатку Бонн, а згодом і Берлін активно підтримували розбудову системи міжнародного правосуддя. Саме засвоївши уроки власної історії та керуючись прагматичними інтересами держави в центрі колись понівеченого війною континенту, Німеччина наполегливо та щедро вкладалася у підтримання миру й балансу інтересів.

Довгий час у близькосхідному конфлікті Берліну вдавалося дотримуватися позиції, яка зважала і на історичну відповідальність перед Ізраїлем, і на законні прагнення палестинців та арабських країн. Лише останнім часом виникла концепція «державного резону», яку тепер повторюють як мантру і яка височіє над усім як недоторканний зовнішньополітичний символ віри. Світ, який уважно стежить за доволі егоцентричними німецькими дискусіями, цілком логічно запитує: чи має цей державний резон бодай якісь моральні межі?

Чи виправдовує він воєнні злочини, етнічні чистки та те, що вельми авторитетні експерти й інституції називають – м’яко кажучи – «ознаками геноциду»? Адже державний резон проголошується не як результат реальних політичних інтересів, а як вища мораль, як урок німецької історії, який закордон буцімто зобов’язаний збагнути. Проте міжнародна спільнота бачить у цьому радше неспроможність Німеччини винести універсальні уроки з власного минулого, а можливо, навіть певну тривожну історичну спадкоємність.

Позиціонування себе як «захисника міжнародного права» – головний аргумент, висунутий на захист німецької кампанії за місце в Раді Безпеки ООН, що тепер зазнала краху, – виглядає щонайменше дивно на тлі низки заяв канцлера Фрідріха Мерца та представників уряду. Так, Мерц подякував Ізраїлю за «брудну роботу» під час його повітряних ударів по Ірану, які більшість експертів із міжнародного права визнали незаконною агресією. Юридичну оцінку затримання венесуельського лідера він назвав «неоднозначною», тоді як під час наступних ізраїльсько-американських ударів по Ірану підкреслено утримався від правових оцінок. А щодо ордера на арешт прем’єра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу, якого звинувачують у важких злочинах проти людяності, Мерц висловив обурення, заявивши, що Міжнародний кримінальний суд нібито створений лише для того, щоб «притягати до відповідальності деспотів та авторитарних правителів».

Складається враження, що німецький політикум – відображаючи настрої значної частини медійної та політичної еліти країни – прагне замінити міжнародне право такою собі вищою моральною доцільністю. У цій системі так званим хорошим – тобто нам самим та нашим демократичним союзникам – дозволено практично все. Вони більше не зв’язані жодними правилами. Це вже не право, а міжнародне меню à la carte. А головне – це відмова від багаторічного німецького принципу цивілізування міжнародних відносин через їхнє підпорядкування єдиним правовим нормам. З погляду багатьох держав, які відмовили Берліну в підтримці, Федеративна Республіка стає надто ненадійним і непослідовним партнером для найвищого органу глобального правопорядку.

У врегулюванні майбутніх міжнародних криз Берлін тепер сидітиме на задвірках

Поразка на виборах – це не просто приниження, вона тягне за собою реальну втрату впливу та престижу для найбільшої та економічно найпотужнішої країни Європейського союзу. У врегулюванні майбутніх міжнародних криз Берлін тепер сидітиме на задвірках. У найкращому разі це мало б стати для Німеччини моментом для серйозного переосмислення. Які цінності та інтереси мають керувати нашою політикою? В епоху глобальних геополітичних зрушень, піднесення Глобального Півдня та дистанціювання США від колись створеного ними світопорядку Німеччина потребує не ізоляції, а ширшого і надійнішого міжнародного співробітництва.

Звісно, міжнародний правопорядок не ідеальний. Органи колективної безпеки часто паралізовані, і, як і в минулому, виникатимуть дилеми, коли інтереси та цінності змушуватимуть шукати компроміс між політичною доцільністю та буквою закону.

Проте повне скочування у «вовчий світ», де важить лише військова сила, де загарбницькі війни розв’язуються за першої-ліпшої примхи, де методи ведення війни стають дедалі жорстокішими, а міжнародна спільнота грузне у глобальних культурних протистояннях, не відповідає інтересам Німеччини. Такий світоустрій рано чи пізно поставив би під загрозу навіть тривалий мир усередині самого ЄС. Як бідна на сировину, економічно високоінтегрована країна, що цілковито залежить від світових торговельних потоків, Федеративна Республіка потребує бодай відносно стабільного світового порядку, де базові принципи діють незалежно від політичного режиму країн.

Відновлення втраченої німецької «м’якої сили» (soft power) вимагатиме докорінної переоцінки близькосхідної політики. Навряд чи хтось очікує від Берліна різкого переходу в табір палестинських прихильників. Проте елементарна зваженість і почуття міри не завадили б. Дивно бачити, наскільки ревно теперішній німецький уряд, особливо його консервативне крило, демонструє солідарність з ізраїльським керівництвом, у якому тон задають праворадикали. Те, що у глобальному сприйнятті Німеччина так тісно пов’язує себе з політиками, які на очах у всього світу перетворюють власну країну на міжнародного ізгоя, не піддається жодному раціональному поясненню. Наслідки такої позиції є цілком матеріальними, і вони працюють проти Німеччини.

Ганебна поразка в ООН навряд чи залишиться поодиноким промахом. За кілька років Міжнародний суд ООН винесе остаточне рішення у справі про геноцид у Газі, що загрожує Берліну новими репутаційними ударами. Для німецьких політиків, які з етичних міркувань не можуть змусити себе підтримати справедливе врегулювання ситуації на окупованих територіях, вирішальним аргументом мав би стати тверезий власний інтерес Німеччини.

Адже на відміну від багатьох інших конфліктів, де участь Берліна обмежується черговим висловленням «глибокої стурбованості», тут Федеративна Республіка дійсно має реальні важелі впливу. Поки що цей вплив успішно використовується лише для того, щоб блокувати будь-який європейський тиск на ізраїльський уряд, який прагне чого завгодно, але точно не міцного миру. Щойно ця позиція зміниться, дві речі одночасно знову підуть угору: шанси на мир і підірвана репутація Німеччини.