Оборонний пакт між Саудівською Аравією та Пакистаном – це геополітичний струс, здатний змінити баланс сил на Близькому Сході, і ще одна ознака того, що світ дедалі більш постамериканський і багатополярний. Поглиблення зв’язків між Близьким Сходом і Південною Азією не тільки ускладнює все, а й створює ризик виходу конфліктів з-під контролю.

Всупереч поширеній думці, пакт не є імпульсивною реакцією на удар Ізраїлю по Катару менше двох тижнів тому. Цей удар підірвав впевненість еліт Перської затоки в своїй здатності уникати конфліктів. В розімлілу в спокої Аравію увірвався близькосхідний хаос.

Власне, переговори між Саудівською Аравією і Пакистаном тривали кілька років. Те, що про їхнє успішне завершення оголосили саме зараз, під час зустрічі саудівського наслідного принца і пакистанського прем’єр-міністра – аж ніяк не випадковість. Неназваним, але очевидним противником цього альянсу є Тель-Авів. Але варто замислитись і наддержаві Америці, якій Саудівська Аравія, колись близький союзник, чітко дає зрозуміти, що можливі й інші варіанти. Що ж до Пакистану, для нього стратегічним успіхом є імовірна підтримка з боку Саудівської Аравії в багаторічному протистоянні з Індією.

Саудівська Аравія і Пакистан уже багато десятиліть зв’язані тісним безпековим партнерством. З 1960-х років нафтова монархія влила мільярди в країну, яка має друге за чисельністю мусульманське населення в світі після Індонезії. Без цієї щедрої підтримки, особливо в часи західних санкцій, Пакистан навряд чи зміг би створити «ісламську бомбу» – ядерний захисний щит, який тепер, можливо, з’явиться і над святими місцями. Ер-Ріяд завжди виявляв до цієї бомби великий інтерес. Чи йдеться в угоді прямо про ядерний щит, поки неясно: цю частину й досі не оприлюднено.

Відносини між домінантною на Аравійському півострові монархією і республікою на північному заході Південної Азії ніколи не були повністю безконфліктними. Але періоди тісної співпраці були, особливо під час підтримки моджахедів в Афганістані. Радянські війська тоді були розгромлені, але саме ця кампанія породила той особливо згубний різновид насильницького ісламізму, який згодом зруйнував вежі-близнюки в Нью-Йорку. Наслідки й досі відчутні по обидві сторони Аравійського моря.

На піку конфесійної ворожнечі між Саудівською Аравією та Іраном Ісламабад дуже розізлив королівську родину тим, що зумів не дати втягнути себе в конфлікт. Коли молодий, надміру амбітний міністр оборони й нинішній наслідний принц Мохаммед бін Салман 2015 року почав війну проти пов’язаних з Іраном єменських хуситів, Пакистан відмовився надати підтримку. Ісламабад не хотів псувати відносини з Тегераном, з яким має довгий і неспокійний кордон.

Пакт, який, за зразком НАТО, проголошує, що напад на одного з учасників дорівнює нападу й на іншого, неминуче змінить стратегічні розрахунки як в Тегерані, так і в Нью-Делі

До укладеної в Ер-Ріяді угоди зараз особливо уважно придивляються Іран та Індія. Пакт, який, за зразком НАТО, проголошує, що напад на одного з учасників дорівнює нападу й на іншого, неминуче змінить стратегічні розрахунки як в Тегерані, так і в Нью-Делі. Ризик полягає в тому, що, хоча Ер-Ріяд і Ісламабад зацікавлені в співпраці, стратегічні напрямки у них різні.

Ця угода посилить позиції Пакистану в період, коли США перестають відігравати роль гаранта на Близькому Сході, а конфлікти загострюються. З погляду Ісламабаду пакт виконує одразу кілька функцій. По-перше, він надає країні дипломатичної ваги: союз зі впливовою державою Перської затоки дозволить Пакистану продемонструвати, що він не в міжнародній ізоляції. По-друге, він відкриває нові політичні та економічні можливості – від посилення військової співпраці та навчальних програм до надійної фінансової та енергетичної допомоги з боку Саудівської Аравії. По-третє, він стабілізує внутрішню політику, підкріплюючи прагнення пакистанської армії захищати національну безпеку в рамках міжнародного союзу та забезпечуючи уряду популярність, попри економічні труднощі.

Однак втягуватися в конфлікт з Іраном явно не в інтересах Ісламабада, як і Ер-Ріяд не хотів би серйозного погіршення відносин з Індією. Після років зближення Саудівську Аравію і Нью-Делі пов’язує навіть окреме “стратегічне партнерство”, яке, що цікаво, охоплює також і оборонну сферу. В Ер-Ріяді, схоже, сподіваються, що Індія з розумінням поставиться до безпекових інтересів королівства. Проте світ нині настільки геополітично нестабільний, що є сумніви, чи виправдається цей розрахунок.

Вже через день після укладення угоди міністр закордонних справ Саудівської Аравії зателефонував тегеранському колезі. «Цей пакт не проти вас» – таке, вочевидь, було послання до «братської Ісламської Республіки». В Ер-Ріяді надзвичайно дбайливо ставляться до відносин з Тегераном. Не через ідеологічну близькість, а з тих міркувань, що тісні обійми дозволяють контролювати проблемного сусіда краще, ніж максимальний антагонізм.

Ослаблена Ісламська Республіка давно не є найбільшою проблемою для Саудівської Аравії. Тепер «державою-ізгоєм» (пакистанські союзники вже довгий час використовують цей термін) став Ізраїль. Угода між Саудівською Аравією і Пакистаном – справді серйозний удар для Тель-Авіва, адже той прагне переробити весь регіон під себе. Агресія проти Дохи була максимально чітким сигналом про те, що єврейська держава в своїй мілітаризації не визнає ні міжнародного права, ні кордонів. Ізраїльські збройні сили хочуть мати можливість завдавати ударів будь-коли і будь-де. Після 7 жовтня в Ізраїлі з’явилася доктрина максимального стримування і непередбачуваності. Як виявилося, насправді це доктрина гібридної війни.

Вихід Пакистану на близькосхідну арену покладе кінець ядерному монополізму Ізраїлю

Вихід Пакистану на близькосхідну арену покладе кінець ядерному монополізму Ізраїлю. «Саудити + Пакистан» означає, що на Близькому Сході з’явилася друга ядерна держава. Так Тель-Авів поплатився за те, що не зміг дипломатично закріпити свій військовий успіх і витіснення Ірану з Леванту. Незважаючи на жахливий хрестовий похід проти Гази, помірковані араби до останнього були готові до нормалізації відносин, але тільки в обмін на політичні перспективи для розгромлених палестинців. Але ліквідація палестинського питання, схоже, важливіша для Ізраїлю, ніж всеосяжний мир в регіоні. Саме ця стратегія максимальної безжальності сприяла не тільки входженню в регіон Пакистану, а й зближенню між тими мусульманськими державами, які до того ставились одна до одної з підозрою.

Кілька років тому ще йшлося про “Близькосхідне НАТО” – альянс Ізраїлю і поміркованих арабських країн проти Ірану. Тепер же говорять про «мусульманське НАТО» як оборонний союз проти Ізраїлю. Через величезну різницю в політичних поглядах це не більш реально, ніж вологі мрії неоконсерваторів. Проте саудівсько-пакистанський пакт можна вважати свого роду зародком подібного альянсу. Зі слів пакистанського міністра оборони, угода в принципі відкрита і для інших держав.

Хай там як, очевидно, що держави регіону починають урівноважувати домінування Ізраїлю шляхом зближення та військової співпраці. В Туреччині Тель-Авів уже давно вважають не просто опонентом, а воєнною загрозою. Президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі, чию країну з Ізраїлем пов’язує мирний договір, недавно взагалі назвав Ізраїль «ворогом». Єгипет не тільки форсує розгортання військ на Синаї, створюючи дедалі більше позицій у безпосередній близькості від кордону з Газою, але й проводить спільні морські навчання з турками попри давню неприязнь (вони були найближчими союзниками уряду «Братів-мусульман», який скинуло військо Сісі в 2013 році).

Вашингтон це все не тішить, але запобіжні заходи, яких вживає геополітично нестабільна адміністрація Трампа, не працюють на повну силу. Критика Ізраїлю за порушення кордонів в Досі не задовольнила уряди держав Перської затоки. Хоч би які гламурні саміти арабські правителі влаштовували для Трампа, всі змушені визнати, що Нетаньягу має перевагу. Кампанія в Газі, незважаючи на осуд з боку світової спільноти, триває зокрема завдяки американській зброї, яка продовжує безперешкодно надходити.

Американці багато років обіцяли саудівському принцові оборонну угоду. Вона мала стати фінальним акордом Авраамових угод і прокласти шлях до дипломатичної нормалізації відносин між пустельним королівством та Ізраїлем. Але тепер ця мета навряд чи досяжна. Важко знайти країну з більш радикальною антиізраїльською риторикою, ніж Пакистан, за винятком хіба Ірану. Пакт свідчить про те, що країна, яка десятиліттями була найважливішим арабським партнером США, віддаляється від них. Це вагомий доказ недовіри до Вашингтона, якого вже майже ніхто не вважає надійним партнером. Pax Americana на Близькому Сході розпадається, поступаючись місцем автономним багатополярним структурам, що аж ніяк не сприяє безпеці.

На тлі перегрупування сил проти Ізраїлю Вашингтон, звичайно, втрачає вплив, але подальша ізоляція єврейської держави може спричинити ще глибше його занурення в процеси в регіоні. Слід пам’ятати, що оголошеною метою був поворот до Азії та зосередження на Китаї. Сам Трамп хотів покласти край «вічним війнам».

Іронічно, до речі, що саме Китай, яким наддержави завжди нехтували, внаслідок цього геополітичного розвороту повертається на Близький Схід через задні двері. Пакистан – головний військовий союзник КНР. Понад 70 відсотків пакистанської зброї виробляється в Китаї, що робить Ісламабад найважливішим клієнтом китайської оборонної промисловості. В майбутньому вона зможе розраховувати також на мільярди від саудитів, і в Пекіні радітимуть ще більше. В прекрасному новому світі багатополярності все пов’язане з усім.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко