Близький Схід стоїть на порозі нової війни, що, можливо, стане наймасштабнішим військовим конфліктом після подій 7 жовтня 2023 року. Немов два швидкісні потяги, Сполучені Штати та Іран мчать на зустріч одне одному. Вже за години, дні, щонайбільше тижні дізнаємося, коли відбудеться зіткнення. Зорі віщують, що великому вибуху навряд чи можна запобігти.

Щиро кажучи, необхідності починати цю війну немає, адже для самих американців це радше war of choice, війна за вибором. На Іран не нападають не тому, що країна є такою небезпечною. Якраз навпаки: Ісламська Республіка ще ніколи не була такою слабкою, як сьогодні. Йдеться про те, щоб добити пораненого звіра, що впродовж десятиліть був запеклим ворогом Вашингтона та Тель-Авіва, одним із найсміливіших опонентів американського світового порядку. Війна є ризикованою спробою здійснити геополітичний розкол у центрі Євразії, а падіння влади в Ірані стало б для Близького Сходу наймасштабнішим геополітичним переворотом із часів розпаду Радянського Союзу.

Законність, по суті, не має значення, а міжнародне право більше не діє. Якщо напад ізраїльтян у червні мав принаймні вигляд напівлегального превентивного удару, то Вашингтон навіть не робить кроків у цьому напрямку. Маємо передчуття, що стоїмо на порозі нового світу вовків: сильні роблять, бо можуть, а слабкі терплять, бо мусять. Міжнародна спільнота отримує чіткий сигнал не вплутуватися в суперечки з наддержавами, а якщо так сталося, то подбайте про страхування свого виживання у вигляді ядерної зброї. Мало хто захоче в майбутньому дозволити собі 30-річну ядерну невизначеність, як Тегеран.

Але й самі американці страждають від власних дій. Демонстрація сили – найбільша з часів війни в Іраку 2003 року – настільки потужна, що навіть максимально непередбачуваний Дональд Трамп тепер навряд чи може відступити. У ході переговорів Вашингтон фактично вимагає від іранців капітуляції в безпекових питаннях. Режим здатний до політичних дій, але не готовий до самопожертви. У Тегерані панує думка, що поступки призведуть до дедалі більшої кількості вимог. Америка пропонує смерть від тисячі уколів голкою. То краще великий вибух.

Всупереч усталеному образу, впродовж останніх двох із половиною років Іраном правлять не божевільні мулли, а люди, які провадять цілком раціональну політику

Всупереч усталеному образу, впродовж останніх двох із половиною років Іраном правлять не божевільні мулли, а люди, які провадять цілком раціональну політику. Можливо, аж занадто. Щодо Ізраїлю Тегеран наполегливо прагнув деескалації. Необхідно було видобути іскру, задіяти ізраїльтян, але не влаштувати неконтрольованої пожежі. Відповідні удари були ретельно спланованими виставами, про які, щоб постраждало якомога менше людей, ворога повідомляли заздалегідь. Це збереження репутації при одночасному самознищенні власної доктрини стримування. Оптимісти називали це «стратегічною терплячістю», противник сприймав радше як страх і нерішучість.

Цього разу сигнали інші. Режим вважає, що веде останню битву за існування. Сили безпеки перебувають у стані готовності, прораховуються конкретні сценарії, аж до питань спадкоємності. Сам верховний лідер Ірану Алі Хаменеї готується до мученицької смерті. На відміну від знеособлених арабських опереткових клептократій, Ісламська Республіка, навіть на п’ятому десятилітті існування, залишається по суті високоідеологічним утворенням.

Тепер замість продуманих кроків робитимуть ставку на максимальну ескалацію. Факт вбивств протестувальників може свідчити про те, що це не просто красива перська риторика, а реальна загроза. Цього разу полонених не брали. За максимальними оцінками деяких правозахисників, загинуло понад 30 тис. осіб. Таку цифру можна пояснити лише тим, що метою було масове вбивство, а не просто залякування. Таким чином, суспільний договір остаточно порушено. Повернення до status quo ante, «стану, який існував до», не є можливим.

Для режиму все це ігри з вогнем, хоча з його точки зору альтернативи все більше не залишається. З військової позиції ситуація майже гротескно незбалансована. Якщо все піде не за планом, то після того, як американська сторона відкриє вогонь, Тегерану залишиться не більше ніж одна-дві хвилі відплати. Однак війни, як правило, не ведуться так, як передбачалося на самому початку, а тому Вашингтон повинен знати, що їх вирішують не лише військовим шляхом, а й політично, соціально й психологічно.

Толерантність Америки до болю набагато нижча, і в цьому криється шанс для Тегерану

Армія, яка може винести все, крім військових втрат, є ахіллесовою п’ятою наддержави. Толерантність Америки до болю набагато нижча, і в цьому криється шанс для Тегерану. Кожен загиблий американець йде на рахунок непередбачуваного глави держави, який навіть не вважає за потрібне пояснити народу, для чого необхідна війна. За що гинуть американці? Згідно з опитуваннями, близько 70 відсотків виборців США проти війни. Навіть експерти не впевнені, чого саме насправді прагне Вашингтон: знищити вже знищену ядерну програму, забрати балістичні ракети чи домогтися зміни режиму?

Варто нагадати, що Трамп фактично виступив критиком війни в Іраку. Він хотів покласти край «вічним війнам» і фантазіям про зміну режиму. Багато говорилося про поворот до Азії, про фокусування на західній півкулі. У нещодавно оприлюдненій Національній стратегії безпеки наголошується на принципі невтручання. Основний принцип – відсутність принципів та ідеологічне блукання, при якому все можливо, якщо це здається політично доцільним.

Такий ризик ледь знаходить прихильників у регіоні. Геополітична ситуація змінилася майже на 180 градусів. Мухаммед ібн Салман Аль Сауд, наслідний принц Саудівської Аравії, виступає проти неминучої конфронтації. Регіон, який майже з кожним сценарієм заплатить найвищу ціну, вважає себе головним потерпілим.

Проблема ескалації існує: Ормуз, хусити, «Хезболла», Хашд аш-Шаабі (сили народної мобілізації). Наскільки ще можна мобілізувати іранську міліційну імперію? Особливо якщо головний корабель опиниться в екзистенційній кризі. Чи розгляне Іран варіант «Самсона», тобто мінування Ормузької протоки, можливо, найважливішої морської протоки для глобальної торгівлі нафтою?

Хаос і руйнування – не єдині побоювання новостворюваного панісламського регіонального альянсу під керівництвом Ер-Ріяда та Анкари. Ісламська Республіка виконує для мусульманських регіональних держав одну функцію: вона політично слабка, ізольована і, як вважається, піддається контролю. Нова конфронтація відбувається вже не між Саудівською Аравією та Іраном, а між віссю стабілізації Ер-Ріядом, Анкарою, Каїром, Ісламабадом, Дохою та Дамаском та віссю дестабілізації, що об’єднує Тель-Авів і Абу-Дабі.

Для мусульманських держав регіону військове домінування Ізраїлю вже давно є більшою безпековою загрозою, ніж Іран. Прозахідно налаштований Іран не сподобався б ані Туреччині, ані Саудівській Аравії. Водночас 90-мільйонний колос Іран, звільнившись від санкцій, став би більш природним гегемоном, ніж ослаблена Ісламська Республіка, з власними амбіціями, які не обов’язково були б сумісними з інтересами регіону.

Революційні режими, що прийшли до влади в результаті перевороту, завжди схильні до надмірних політичних дій. Іран, який після десятиліть ісламістського зубожіння домагався б свого місця під сонцем, не перетворився б на мирну державу. Негативні настрої, що їх частина діаспори висловлює щодо арабів, турків і курдів, не дають підстав сподіватися, що повернення, наприклад, династії Паглаві зустрінуть у регіоні з ентузіазмом.

Мало хто вірить, що внаслідок війни відбудеться плавний перехід до прозахідної монархії чи демократії

Мало хто вірить, що внаслідок війни відбудеться плавний перехід до прозахідної монархії чи демократії. Сценарій, який можна описати як «супер-Сирія», видається більш імовірним. А це означає принаймні частковий і тимчасовий розпад держави та початок громадянської війни в найбільш багатонаціональній державі цього регіону. При цьому вкрай малоймовірно, що іранцям буде надано привілей самостійно вирішувати внутрішньополітичні суперечки. Іран, як природний гегемон, є дуже важливим, а тому на самотік ніхто нічого не пустить. Найімовірніше, держави регіону, щонайменше з інстинкту самозбереження, кинуться на те, що залишиться від Ірану. Результатом цього можуть стати роки або десятиліття громадянської війни чи, як мінімум, нестабільності. Можливими будуть масові жертви й потік біженців, які дестабілізуватимуть сусідні держави і згодом досягнуть Європи.

Такий розвиток подій видається нічним жахіттям. Звичайно, це не обов’язково повинно статися, проте відповідальна політика не мусить керуватися бажаннями, а має натомість враховувати подібні ризики. Мало що вказує на те, що це відбувається у Вашингтоні. Тут авантюристи грають із вогнем. До того ж роблять це не вперше. Вони беруться за «брудну роботу», за яку, якщо щось піде не так, заплатить і Європа. Наслідки останньої кризи з біженцями досі не подолані. Що може піти не так, запитаєте ви?

Багато що насправді. Правда в тому, що Ісламська Республіка перебуває в стані занепаду. Вона повністю втрачає підтримку власного народу. З огляду на безпекову політику, цей занепад можна контролювати. Немає загрози, яку не можна вирішити шляхом переговорів. Тому немає вагомих підстав для ризикованого прогнозу про наближення війни.

Мудрі представники ісламської еліти розуміють, що продовжувати так далі, принаймні після смерті Верховного лідера революції, – поганий варіант. Війна, що зараз загрожує вибухнути, – це гра з надзвичайно високими ставками.

Переклад з німецької Ірини Савюк