Перехідний уряд Сирії в Дамаску вживає заходів для виконання недавньої домовленості з Сирійськими демократичними силами (SDF). Угода, укладена 29 січня, не просто зменшила безпосередню загрозу масштабного збройного конфлікту, а дала принаймні теоретичний шанс на діалог. Ба більше, вона дозволила чіткіше сформулювати вимоги курдів, які стосуються політичних і культурних прав в межах ширшої моделі децентралізованої та плюралістичної Сирії.

Але це врегулювання спирається на нестійкі, переважно транзакційні домовленості. Воно не передбачає надійних механізмів моніторингу і залежить від підтримки переходу до верховенства права з боку членів Європейського союзу та держав регіону. Без постійної стратегічної взаємодії з ними Сирія ризикує знову мати конфлікт, авторитаризм і дискримінаційне врядування.

Крихкість угоди очевидна з того, які події передували її укладенню. Минулими тижнями Дамаск, перед тим як просуватися на північний схід Сирії, провів військову операцію проти курдського району Алеппо, маючи мовчазну згоду США і мобілізовану підтримку всередині країни. У відповідь SDF раптово вивели свої війська з територій з переважно арабським населенням і зміцнили позиції в регіонах з курдською більшістю. Бойові дії припинилися тільки після багатораундових переговорів за посередництва США, Франції та Іракського Курдистану. Домовленість 29 січня не забезпечила жодній зі сторін остаточної перемоги, натомість дозволила курдам зберегти свої адміністративні та військові структури в регіонах на умовах поступової інтеграції в державні структури. Це було офіційно закріплено президентським указом, який визнає курдську ідентичність і широкі культурні та політичні права.

Зростання авторитаризму

Цим зіткненням передував довгий і важкий процес, який офіційно почався з підписання 10 березня 2025 року угоди між сирійським урядом і SDF. Ця угода стала кульмінацією більш ніж десятирічних коливань між протистоянням і прагматичною співпрацею: від конфліктів в курдських регіонах і торгівлі, зокрема нафтою, до таємних операцій проти лідерів ІДІЛ і тактичної координації під час наступу на Асада, який поклав край 54-річному правлінню цієї родини.

Після приходу до влади Хаят Тахрір аш-Шам (HTS) в грудні 2024 року лідери обох сторін дійшли консенсусу в дев’яти з десяти пунктів. Однак реалізація угоди буксувала, поки звірства в прибережних районах не змусили президента аш-Шараа просити про поновлення переговорів. В результаті було встановлено загальні принципи, але вони базувалися на навмисно неоднозначних формулюваннях і нечітких термінах, що створило серйозні перешкоди для їхньої реалізації.

Уряд в Дамаску надав пріоритет консолідації режиму, а не справжньому перехідному управлінню: зосередив виконавчу і законодавчу владу в руках президента, одночасно проводячи військові операції проти інших груп, головно меншин, які супроводжувалися дискримінаційною риторикою. Дипломатичний успіх аш-Шараа в забезпеченні підтримки з боку Саудівської Аравії, США і Заходу загалом, а також турецького патронажу і прямої військової підтримки призвів до фактичної відмови від зобов’язань, закріплених в резолюції 2254 Ради Безпеки ООН, яка визначає план політичного переходу Сирії.

Основні розбіжності були в питанні, чи інтеграція означає створення нових структур разом, чи включення в уже наявні інституції, де домінує HTS

SDF, своєю чергою, розглядала інтеграцію як спільне державотворення, а не підпорядкування інститутам, керованим HTS. Вона прагнула створити загальнонаціональні структури, при цьому зберігши свою цілісність і як збройні сили, і як адміністративний орган, що поступово інтегрується в державні. Водночас SDF продовжувала займатися розвитком мирного процесу між Туреччиною та PKK, вважаючи його важливішим за інтеграцію в Сирії. Таким чином, адміністративний апарат SDF розтратив політичний капітал, не вирішивши проблеми в Рацці і в Дейр-ез-Зорі, не реформувавши свої інституції на тлі втрати переваги над центральним урядом і не надавши своїм прихильникам достатньо прозорої інформації про хід переговорів.

Згода між двома ідеологічно відмінними силами завжди була ризикованим завданням. Основні розбіжності були в питанні, чи інтеграція означає створення нових структур разом, чи включення в уже наявні інституції, де домінує HTS. Ситуацію ускладнювала глибока взаємна недовіра та відсутність механізмів інтеграції збройних сил або примирення. В перехідний період відновлення (чи ребрендинг) державних інститутів відбувалося в односторонньому порядку і непрозоро, під керівництвом вузького кола осіб з нового уряду.

Вирішальним фактором, що уможливив локальні операції проти SDF, стала стратегічна переорієнтація США, яка фактично дала перехідному уряду зелене світло від прихильників на проведення локальної операції з метою примусити SDF до капітуляції або принаймні до прийняття його умов.

Успішне вирішення проблеми SDF дозволило центральному уряду зміцнити владу. Тепер на черзі ті проблеми, що стосуються алавітського і друзького населення, яке разом з курдами та іншими меншинами становить близько 40 відсотків населення Сирії. Дамаск, здається, готовий застосовувати подібні стратегії примусу: територіальне стримування в комбінації з усуненням від центрального управління і ухвалення рішень. Ця траєкторія посилює гіперцентралізацію навколо президента і лоялістів, про що свідчить призначення на дипломатичні посади некваліфікованих кадрів. Підтримка неофіційних парамілітарних структур дозволяє Дамаску правдоподібно заперечувати звірства, водночас досягаючи стратегічних цілей за допомогою проксі-насильства. Європейським партнерам доводиться взаємодіяти з дедалі більш авторитарною моделлю управління.

Шанс для ЄС

Зважаючи на довгу історію, велику сирійську діаспору та географічну близькість до Сирії, політика Європейського союзу в питанні Сирії повинна якісно відрізнятися від стратегічних пріоритетів США. ЄС має тримати фокус на європейських інтересах і цінностях, водночас більш рішуче використовуючи свій економічний і дипломатичний вплив. Треба налагодити партнерство з усіма сторонами в Сирії, забезпечити узгодженість Туреччини з різними правлячими структурами і не допустити використання Сирії в боротьбі за владу в регіоні. Сирійська діаспора має виступати конструктивним посередником, а не підсилювати антагонізми на основі ідентичності, які нав’язує Дамаск і збройні угруповання.

Проблеми міграції потребують переосмислення через обмін кваліфікованою робочою силою та програми розвитку на місцевому рівні, які би сприяли добровільному поверненню без втрати зв’язку з Європою. Такий підхід вимагає інвестицій в регіональні гуманітарні програми та економічну інфраструктуру, а також гарантій безпеки для репатріантів. Водночас ЄС повинен наполягати на представленні всіх груп у владних структурах і твердій прихильності принципам верховенства права, відкидаючи новостворену парадигму управління, орієнтовану на арабів-сунітів. Нездатність обумовити інклюзивність загрожує поновленням і подальшим поширенням внутрішнього конфлікту. Маргіналізація значної частини населення країни з виснаженими ресурсами і зруйнованою інфраструктурою змусить Європу нести фінансовий тягар відновлення без відповідного політичного впливу, оскільки Дамаск посилається на принципи суверенітету, водночас глибше проникаючи в регіони.

Хоча січнева домовленість призупинила конфлікт, вона крихка і не має ефективних механізмів моніторингу. Це дає ЄС і його членам шанс відіграти активну роль в нагляді за виконанням угоди про припинення вогню між урядом і SDF. Це вкрай важливо, зокрема через те, що прихований курдсько-арабський конфлікт, складовими якого є глибока взаємна недовіра і транскордонні курдські спільноти, створює значний ризик ескалації за межами Сирії, що прямо загрожує стабільності регіону і безпеці Європи. Злочини на всій території Сирії ще більше збільшують ризик розширення конфлікту.

Щоб допомогти стабілізувати ситуацію і вирішити проблему міграції, ЄС повинен забезпечити міцний фундамент для громадянського суспільства і захистити незалежні, професійні медіа

Основою для перехідного періоду в Сирії є Резолюція 2254 Ради Безпеки ООН, тому ЄС має постійно нагадувати всім учасникам про їхні зобов’язання відповідно до неї. Також вони повинні забезпечити безперешкодний доступ для незалежних органів ООН, включно з Міжнародним, неупередженим і незалежним механізмом (IIIM), Комісією з розслідування (CoI) і Незалежною установою з питань зниклих безвісти (IIMP), які діють паралельно з виконавчими органами, такими як ПРООН, УВКБ ООН та ВПП. Попри небезпідставну критику, ці процеси та інституції є важливими гарантами стабільності в перехідні періоди й забезпечують критично важливі механізми безпеки, коли конфлікти виходять за межі можливостей органів влади (через обмежені ресурси, недостатній досвід управління і серйозні внутрішні суперечки).

Щоб допомогти стабілізувати ситуацію і вирішити проблему міграції, ЄС повинен забезпечити міцний фундамент для громадянського суспільства і захистити незалежні, професійні медіа. Сирійське населення неодноразово демонструвало свою прихильність до свободи вираження поглядів. Влада ж використовує мову ненависті з метою підготовки ґрунту для військових операцій проти будь-яких опозиційних груп, тому необхідний постійний моніторинг.

ЄС і союзні держави повинні збалансувати підтримку новостворених правлячих структур Сирії чіткими умовами й потужними механізмами стимулювання, які забезпечать справжній перехідний процес і відкритий політичний простір. Стабільність – це не просто формальні угоди між збройними угрупованнями. Це наявність місця для різних думок, захист вразливих груп від насильства на ґрунті ідентичності та запобігання мобілізації міжконфесійної ворожнечі, яка завжди передувала значним ескалаціям сирійського конфлікту.

Підтримка прагматичного сильного лідера після багаторічного конфлікту може здаватися запорукою стабільності після потрясінь Арабської весни. Однак беззастережна підтримка без інклюзивності й дотримання схеми перехідного процесу стане каталізатором нових циклів конфлікту.

Переклад з англійської Дар’ї Прусенко