В Ірані знову протестують, вимагаючи повалення Ісламської Республіки, і не дарма. Причинами таких дій населення є десятиліття утисків, постійні порушення прав людини й економічна політика, що змушує мільйони людей жити у бідності. Усе це призводить до злості й відчаю.

Швидке падіння курсу національної валюти, що ще більше ускладнило й без того нестабільне становище, стало безпосередньою економічною передумовою протестів. Як і раніше, коріння невдоволення сягає глибше. Тут річ не тільки в економічних проблемах, а й у самій системі, яку багато іранців вважають нездатною протистояти ключовим викликам, що постали перед країною.

Кризи й біди всюдисущі. Екологічні катастрофи вже стали частиною повсякденного життя й не оминають навіть мегаполіси. Там, зокрема, впродовж кількох місяців відчувалася гостра нестача води. Найменша активність, як громадянська, так і політична, придушується репресіями дедалі жорсткіше. Тільки минулого року вдвічі зросла кількість страт. До цього можна додати зовнішньополітичний курс, який нещодавно став причиною першого прямого удару по території країни після завершення ірано-іракської війни у 1988 році та змусив багатьох іранців підозрювати, що це, можливо, нова хвиля ескалації.

У цьому сенсі протести, що зараз тривають, є продовженням протестів минулих років, останніми з яких була хвиля протестів 2022 року, відома під гаслом «Жінка, життя, свобода». З 2017 року це четверта хвиля масових протестів, що свідчить про одне: з кожним новим протестом вимога повалення Ісламської Республіки висловлюється чіткіше та рішучіше. Відсутність віри у здатність системи проводити реформи та, як наслідок, відмова від самого режиму стали ключовими ознаками суспільної динаміки в країні.

Відсутність віри у здатність системи проводити реформи та, як наслідок, відмова від самого режиму стали ключовими ознаками суспільної динаміки в країні

Прикметно, однак, що відсутність віри вже давно спостерігається не тільки серед населення. Представники режиму публічно висловлюють сумніви щодо власної спроможності діяти. Через нещодавню кризу з водопостачанням президент Масуд Пезешкіан, якого колись обрали за його бажання проводити реформи, визнав власну безпомічність. Він зізнався, що є безсилим, і просив за це не проклинати.

Політична еліта Ірану, принаймні з часів війни з Ізраїлем у червні минулого року, має вигляд паралізованої. Поки внутрішні протести ставлять під сумнів існування Ісламської Республіки, у зовнішній політиці руйнуються стовпи, на яких довгий час трималася іранська доктрина безпеки, а саме: мережа ополченців у регіоні, програми виробництва й застосування ракет і дронів, прихована загроза ядерного озброєння. У червні вперше стало очевидно, що колишня концепція стримування втратила свою ефективність.

Ці події серйозно похитнули режим. Тепер, коли держава потребує серйозних стратегічних рішень, лідер Алі Хаменеї здається слабким як політично, так і фізично. Він явно не здатен ухвалювати рішення. Натомість боротьба за владу серед політичної еліти режиму тільки посилюється. При цьому йдеться не так про короткострокові зміни політичного курсу, а про позиціонування у контексті очікуваного наступництва лідера.

Представники різних таборів намагаються зайняти якомога впливовішу позицію, що зараз призводить до самоблокування та підсилює враження про систему, яка стала недієздатною як всередині, так і зовні. Поки на вулицях багатьох міст лунають вимоги покласти край режиму, його політика, окрім формальних оголошень про реформи, зосереджена на внутрішній боротьбі за владу.

Упродовж багатьох років режим вдосконалював інструменти придушення протестів, залучаючи спеціальні поліцейські підрозділи для боротьби з заворушеннями та використовуючи цілеспрямовану поляризацію протестного руху, відключення інтернету, збір персональних даних, показові процеси або страти. Під час нинішніх протестів вже через кілька днів було вбито десятки і заарештовано тисячі протестувальників. Постійне вдосконалення репресивних методів різко контрастує з очевидною нездатністю режиму запропонувати вирішення численних причин суспільного невдоволення.

Попри всі обставини, режим досі тримається, і немає жодних ознак того, що держава втратить монополію на застосування сили

Попри всі вищезазначені обставини, режим досі тримається, і немає жодних ознак того, що держава втратить монополію на застосування сили або що в силових структурах виникнуть серйозні розбіжності. Це, по-перше, пов’язано з тим, що самі протести, хоча й демонструють невдоволення широких верств населення, поки залишаються обмеженими за кількістю і досі є меншими за масштабами, ніж повстання минулих років. По-друге, протестувальникам, як і раніше, бракує організації та чіткого керівництва.

Спроби подолати цю прірву, заручившись допомогою дієвців у вигнанні, досі були марними. Упродовж десятиліть іранська діаспора намагалася сформувати політичний проєкт, який міг отримати значний вплив і реальну здатність до дій, проте все дарма. Майбутнє Ірану має визначати сам народ – це теза, яку часто повторюють і яка є цілком зрозумілою. Та, на жаль, наслідків це не має. Протестувальники в реальності стикаються з нерівною боротьбою проти надпотужного репресивного апарату.

Саме тут бачимо політичну можливість для Німеччини та Європи. Якщо європейські політики прагнуть надати іранському протестному руху конкретну підтримку, що виходить за межі банальних заяв про солідарність, для цього існує кілька підходів. Головним інструментом є підтримка свободи інтернету. Доступ до незалежної інформації та безпечного спілкування є настільки ж важливим для протестувальників, як і для мережевої взаємодії громадянського суспільства. Інтернет – це каталізатор, який уможливлює політичну та суспільну активність.

Німеччина та країни Європи не лише в цьому сенсі мають шанс заповнити лакуну, яку залишили США під керівництвом Дональда Трампа. Впродовж десятиліть американські програми підтримували безліч ініціатив громадянського суспільства – від проєктів для жінок до програм на підтримку прав меншин. Ліквідація цих програм створила вакуум, що стало нагальною проблемою для Ірану. Систематичне та юридично обґрунтоване документування випадків порушення прав людини та насилля з боку держави для притягнення винних до відповідальності є ще одним важливим аспектом. Відповідні ініціативи, як, наприклад, місія ООН з встановлення фактів, можуть бути посилені та розширені.

Крім того, надзвичайно важливо захищати іранських активістів і дисидентів за кордоном, вимагаючи припинити залякування, стеження та погрози з боку іранської влади. Ця форма транснаціональних репресій не повинна розглядатися як другорядне явище, натомість вимагає скоординованої реакції з боку правоохоронних органів та органів безпеки.

Можна було б розширити гуманітарні візи, прискорити процедури в посольстві в Тегерані та призупинити депортації з Німеччини. Саме для активістів, журналістів та захисників прав людини, які перебувають під загрозою, такі інструменти були б конкретним сигналом того, що європейська політика в галузі прав людини не обмежується лише заявами. Тільки негайне припинення депортацій може запобігти поверненню людей у середовище, де їх очікують політичні переслідування, ув’язнення чи дещо гірше.

У короткостроковій перспективі такі заходи навряд чи стануть вирішальним проривом. Той, хто вважає, що імпульси ззовні можуть стати причиною політичних змін в Ірані, помиляється. Проте вони все одно цінні, адже можуть зміцнити іранське громадянське суспільство, розширити його можливості та надати засоби для самостійного просування змін. Часто ці зміни є повільними та відбуваються в найскладніших умовах, але наполегливість не приходить ззовні. У цій тихій силі, можливо, полягає єдина реалістична надія на стійкі зміни.

Якщо режим і цього разу залишиться при владі, ситуація в країні продовжить загострюватися. Згодом смерть 86-річного лідера стане поворотним моментом у політичному розвитку Ірану. Європа залишається другорядною дійовою особою, але її можливості більші, ніж може здатися на перший погляд.

Переклад з німецької Ірини Савюк