Війна з Іраном в підвішеному стані: десь між переговорами про припинення вогню і черговим вибухом.

Після американсько-ізраїльських обстрілів, ліквідації найвищих керівників і неодноразових погроз президента Трампа Ісламська Республіка здається хоч і не слабшою, але, можна сказати, вразливою. Війна зірвала маски. За режимом стояв Корпус вартових ісламської революції (КВІР), який тепер став могутнішим і помітнішим, ніж будь-коли. Водночас у простих іранців лишилося ще менше свободи й прав. Заблокувавши Ормузьку протоку, режим показав, як він може грати м’язами й тримати світові ринки в заручниках, а США виявилися набагато менш рішучими, ніж від них чекали. Обидві сторони заявили про перемогу, і жодна не може пояснити, в чому вона полягає.

Найменш очевидна сторона цієї війни – інформаційна, і в ній Ісламська Республіка часто бере гору. Та сторона, що контролює потік інформації, врешті виграє більше, ніж та, що завдає найбільшої шкоди. Справжнім здобутком цієї війни може виявитися не падіння Ісламської Республіки – важливо, хто отримає право розповідати про події.

Щоразу, коли я розмовляю з людьми в Ірані, вони насамперед мене питають: «Що там кажуть? Що відбувається?» Люди, які живуть в зоні бойових дій, просять нас, тих, хто поза нею, розповісти їм, що відбувається. Це дуже тривожно.

Вони завжди хотіли саме цього: померти за свою справу

В Ірані вже більше 90 днів відсутній інтернет, і способів зв’язатися з тими, хто всередині країни, небагато: телефонний дзвінок за шалені гроші або підконтрольний КВІР застосунок Bale, обидва під пильним наглядом військових. Нормально спілкуватися стало майже неможливо для всіх, крім невеликої групи, якій режим надав привілейовані SIM-картки. Я не можу відверто поговорити з тими, хто всередині країни. Вже кілька тижнів. Вони бояться. Телефони прослуховують. Мовчання стало єдиною безпечною мовою. Так інформаційна війна виглядає зсередини: вакуум, який режим безперешкодно заповнює своєю версією подій.

Я говорила з другом сім’ї, який залишив мені голосове повідомлення з описом настроїв в Ірані: «По місту ніби розсипали порошок смерті. Всі понурі. Люди сумні і вже не мають сил реагувати. Особливо на те, якими зухвалими стали фанати Ісламської Республіки».

Власне, бояться вже не тільки уряду. Прихильники режиму стали ще завзятішими. Вони щоночі виходять патрулювати вулиці, збираються в публічних місцях, щоб продемонструвати підтримку, дехто тримає зброю, навіть весілля святкують з гвинтівками в руках, як показує державне телебачення.

Далі друг сказав: «Вони завжди хотіли саме цього: померти за свою справу. Війна дає їм саме таку можливість».

Боротьба «добра і зла»

Майже п’ять десятиліть Ісламська Республіка утримувала владу завдяки риториці протистояння з Заходом, зокрема зі США та Ізраїлем. В школах, після п’ятничних молитов, під час національних церемоній і державних трансляцій лунали пісні, гасла й історії про ненависть до Ізраїлю та США. Режим подавав себе не просто як уряд, а як частину космічної боротьби добра і зла, пов’язаної з наступним пришестям Махді – апокаліптичним баченням справедливості й спокути. Для багатьох відданих прихильників Ісламської Республіки конфлікт з Заходом не суто політичний. Він екзистенційний, ба навіть священний. І коли конфлікт нарешті вибухнув авіаударами кілька місяців тому, це не розбило наратив, а тільки підтвердило.

Режим скористався інформаційним вакуумом. Коли на місці подій немає незалежних журналістів, а соцмережі переповнені суперечливими версіями та ШІ-контентом, розрізнити правду і вигадку неможливо. В цьому хаосі дедалі складніше було перевіряти, що саме відбувається з простими іранцями.

Серед тих, на кого вплинули ці зміни, є люди, від яких я ніколи не чекала, що вони піддадуться пропаганді режиму. Члени сім’ї, чиї кохані загинули в тюрмі. Друзі, яких заарештовували. Знайомі, які з вини Ісламської Республіки провели роки у вигнанні. Під іноземними бомбами в них щось змінилося. Там, де раніше був опір режиму, тепер націоналізм. В минулі тижні я бачила в їхніх соцмережах дописи на захист Ісламської Республіки, і не з переконання, а з глибшого мотиву, з яким важко сперечатися: бажання захистити свою країну. Режиму не довелося нічого робити, щоб переконати їх. Треба було лише, щоб хтось скинув бомби на їхніх близьких.

Ісламську Республіку неправильно розуміють не лише в одному аспекті, її неправильно розуміють у всіх аспектах. Американські праві вважають цей режим ірраціональним, некомпетентним і таким, який легко перемогти з повітря – тому й ця війна. Ліві ж часто зображують його як аутсайдера, продукт західного втручання і зовнішнього тиску більшою мірою, ніж власних намірів.

Напад не просто зміцнив позиції радикалів, а й дозволив режиму представити своє виживання як перемогу

Недавно на одній зустрічі я опинилася серед прогресивних лібералів, які оплакували діячів Ісламської Республіки, а саме Алі Ларіджані та Алі Шамхані (високопоставлених представників режиму, загиблих від авіаударів), називаючи їх «поміркованими голосами Ірану, які могли би привести країну до демократії». Ці особи – про що, здається, занадто легко забути – це саме ті, хто десятиліттями тримав іранців в заручниках ідеології, керуючи репресіями та вбивствами тисяч людей.

Захід не розуміє і цього, по суті відмовляючи режиму в життєво важливих речах: ініціативності, дієздатності та розумі. Ісламська Республіка – це система, створена з певною метою, яка всіма силами дбає про власне виживання. Вона вміє швидко пристосовуватись, а під тиском не розпадається, а, навпаки, консолідується.

Ісламська Республіка – це революційна ідеологічна система, заснована на політичному ісламі. Її основи було закладено не для забезпечення добробуту, а для збереження ідеологічного проєкту. Цей проєкт ґрунтується на стійкості, на переконанні, що тиск ззовні є не загрозою існуванню режиму, а доказом правильності його мети.

Війна, яку почали США та Ізраїль, не заскочила режим зненацька. Режим систематично готувався до неї і певним чином скористався нею. Напад не просто зміцнив позиції радикалів, а й дозволив режиму представити своє виживання як перемогу. Війна велася на двох фронтах, фізичному й інформаційному, і саме до другого Ісламська Республіка виявилася набагато краще підготовленою.

Зараз всі чекають угоди. Але для цього потрібно те, на що жодна зі сторін, схоже, поки не готова: визнати, що інша сторона залишиться на своїй позиції. Для Ісламської Республіки це означає вести переговори з країною, яку вона осуджувала 47 років поспіль. Для Дональда Трампа це означає прийняти результат, більше схожий не на перемогу, а на компроміс з високою ціною. Жодна сторона не хоче приниження. І, можливо, саме страх приниження, а не питання збагачення урану чи санкцій, є головною перешкодою на шляху до миру.

Але в цих переговорах є ще одна сторона, якій немає місця за столом: народ Ірану. Будь-яку можливу угоду буде укладено таємно, без його відома і, ймовірно, всупереч його інтересам. Інформаційна війна визначила не лише результат бойових дій. Зараз вона визначає умови миру.

Інтернет потроху повертається. Ймовірно, угода вже на горизонті. Але я досі думаю про голосове повідомлення від друга: «Я це повідомлення видалю, але ти можеш залишити. Слухай… якщо ця війна закінчиться нічим, нам буде ще гірше. Боже, допоможи нам».

Вперше опубліковано на Persuasion.

Переклад з англійської Дар’ї Прусенко