Після відставки уряду Юлії Свириденко українці вдруге з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну вийшли на вулиці з протестами. Як і торік, вони все ще порівняно скромні за масштабом, проте цього разу географія значно ширша. Невдоволення частини громадянського суспільства насамперед спричинила відставка популярного Михайла Федорова з посади міністра оборони всього через пів року після призначення. Однак вимоги протестувальників не обмежуються лише поверненням Федорова – вони також вимагають відставки головнокомандувача Збройних Сил України (ЗСУ) Олександра Сирського, одного з найдосвідченіших генералів країни, який свого часу безпосередньо відповідав за успішну оборону Києва та звільнення більшої частини Харківської області.

З першого дня роботи багаторічного міністра цифрової трансформації Федорова, якого ще на попередній посаді вважали одним із батьків української програми виробництва дронів, на новому місці виник гострий конфлікт між ним, Сирським та близьким до головнокомандувача начальником Генерального штабу. Цей конфлікт за своєю суттю легко уявити собі як суперечку між візіонерськими сучасними та більш традиційними методами ведення війни. Ніхто й не очікував, що 35-річний реформатор Федоров виконуватиме стандартну функцію міністра: в межах можливого й доцільного забезпечувати потреби армії, щоб Генштаб міг ефективно реалізовувати свою військову стратегію.

Цей конфлікт за своєю суттю легко уявити собі як суперечку між візіонерськими сучасними та більш традиційними методами ведення війни

Ще задовго до призначення Федоров розробив власний «план війни», який, на його думку, мав допомогти Україні завдяки ставці на технологічну війну примусити Росію до миру на вигідних для Києва умовах. Крім того, Федоров від самого початку не приховував: попри визнання військових заслуг Сирського, він не вважає його в умовах бойових дій 2026 року людиною, здатною втілити цей план у життя. До безперечних успіхів Федорова на посаді належить абсолютно нова система оборонних закупівель, заснована на даних, оброблених штучним інтелектом безпосередньо з лінії фронту.

У цьому контексті зовсім не дивно, що за лаштунками багато гравців оборонної промисловості об’єдналися в своєрідну «антифедоровську коаліцію». До середини літа ситуація дійшла до того, що Генштаб блокував реформи міністра, а міністерство Федорова – запити Сирського та його колег на постачання боєприпасів для штурмових підрозділів. Подібна картина спостерігалася й в інших напрямах.

Пояснюючи своє рішення звільнити міністра оборони, Зеленський по суті визнав: без його присутності Федоров і Сирський вже не могли ухвалити жодного стратегічного рішення. За словами президента, ідеальним виходом із цього глухого кута було б звільнення обох, але наразі він не може собі цього дозволити. Водночас депутати президентської фракції здебільшого вважають відставку Сирського питанням часу.

З суто политичної точки зору ця ситуація є квінтесенцією системи державного управління та кадрових рішень епохи Володимира Зеленського. Власне кажучи, незрозуміло, навіщо Зеленському знадобилося масштабне оновлення уряду саме зараз. Рівно рік потому повторилася ситуація, коли технократка Юлія Свириденко стала прем’єр-міністеркою фактично тому, що тодішнього міністра оборони Рустема Умєрова планували призначити послом у Вашингтоні, а кращого кандидата на наведення ладу в Міноборони, ніж багаторічний глава уряду Денис Шмигаль, просто не було.

Втім, перестановки тоді відбулися, а Умєров за океан так і не поїхав. У Києві за лаштунками припускають, що його кандидатуру відхилила американська сторона. Зараз надзвичайно важливий за президентства Дональда Трампа пост посла в США з низки причин знову фактично став вакантним. Крім того, адміністрація Трампа неодноразово давала зрозуміти, що хотіла б бачити у Вашингтоні від України політичного важковаговика. З одного боку, логічно, що в цьому контексті президент Зеленський подумав про Свириденко, яка провела з американцями складні, але ефективні переговори щодо ресурсної угоди й перебуває в хороших стосунках із міністром фінансів Трампа Скоттом Бессентом.

Наявні проблеми вирішувалися радше на ходу, ніж у межах якоїсь заздалегідь продуманої стратегії

Водночас ситуація, коли для президента посада посла, навіть у США, видається важливішою, ніж пост глави уряду, багато каже про нинішню структуру влади в Україні. До того ж далеко не факт, що Свириденко, яка спочатку погодилася на пропозицію Зеленського, справді поїде до Вашингтона. І не тому, що американці її можуть також заблокувати: експрем’єрка, яка до особистої розмови з президентом навіть не здогадувалася про свою відставку саме зараз, вважає таку кар’єрну опцію для себе пониженням.

Але процес перестановок в уряді вже було запущено, і наявні проблеми вирішувалися радше на ходу, ніж у межах якоїсь заздалегідь продуманої стратегії.

Урешті-решт президент Зеленський опинився перед серйозною політичною дилемою. І вона дуже мало стосується персони Михайла Федорова. Незважаючи на вуличні протести, ймовірність повернення Федорова до міністерства чи на іншу по-справжньому важливу посаду в системі національної оборони після всього, що сталося, близька до нуля. Натомість президенту доведеться змиритися з тим, що він сам подарував Федорову самостійне політичне майбутнє після війни. У ексміністра до звільнення був солідний рейтинг схвалення та популярність в окремих колах громадянського суспільства й еліт. Його власні електоральні перспективи, щоправда, виглядали обмеженими. Тепер же за Федоровим надовго закріпився образ борця з корупцією та реформатора, якому ці реформи не дали провести. Це нагадує історію колишнього президента Віктора Ющенка, який за схожих обставин на початку 2000-х втратив посаду прем’єр-міністра. Те звільнення значною мірою проклало місток до Помаранчевої революції.

Тепер же за Федоровим надовго закріпився образ борця з корупцією та реформатора, якому ці реформи не дали провести

Головна проблема Зеленського зараз полягає в майбутньому головнокомандувача Сирського, до звільнення якого президент, судячи з усього, схиляється. На відміну від міністра оборони, якого пропонує президент, але затверджує парламент, призначення головнокомандувача армії належить до виключної компетенції президента. І не просто так: для ухвалення рішення щодо цієї посади потрібен повний доступ до всієї можливої секретної інформації як на стратегічному, так і на тактичному рівнях. Попри загальну важливість цивільного контролю над армією, президент не може дозволити собі створити враження, що це рішення він ухвалив під тиском вулиці.

Це питання може потенційно призвести до далекосяжних наслідків: немає жодних гарантій, що навіть якщо потенційний наступник Сирського наразі влаштує абсолютно всіх, це не зміниться з часом. А вже це, своєю чергою, може призвести до ще масштабніших вуличних акцій, оскільки в частини суспільства може скластися уявлення про своєрідну «нормальність» зміни головнокомандувача через демонстрації.

В Україні, відомій своїми емоційними політичними гойдалками, це цілком можливо й у довгостроковій перспективі може нести загрозу навіть українській державності. Водночас довго триматися за Сирського президент Зеленський теж не зможе. Цю дилему, щоправда, він створив собі сам.