Перед прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером та іншими лідерами, які протистоять популістському натиску крайніх правих, стоїть завдання не просто компетентно керувати країною. Вони повинні робити це так, щоб реформи були помітними і швидкими, а також мали політичне значення для виборців, які піддаються переконанням. В іншому випадку – зважаючи на те, що в багатьох країнах виборці почали сумніватися в здатності держави реально поліпшити їхнє життя – популізм буде і далі набирати силу, підживлюючись ідеями, ніби прогресивна політика зводиться до безрезультатної технократичної балаканини.

Майже в усіх країнах демократичні уряди будь-яких політичних мастей не здатні усвідомити цей новий ландшафт політичної легітимності. Занадто багато політичних програм спираються на припущення минулої епохи: консенсус можна формувати поступово, зміна поведінки (наприклад, перехід до превентивної охорони здоров’я) буде політично винагороджена, політика на основі фактів візьме гору над «альтернативними фактами».

Популізм буде і далі набирати силу, підживлюючись ідеями, ніби прогресивна політика зводиться до безрезультатної технократичної балаканини

Ця нездатність відображає політичний вибір. Згадайте, бюджетні правила майже завжди порушуються заради війни. І тому в березні канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, який на той момент ще навіть не вступив на посаду, переконав Бундестаг послабити конституційне «боргове гальмо»: дозволити позабюджетні інвестиції в інфраструктуру в розмірі 500 млрд євро і виключити оборонні витрати вище одного відсотка ВВП з ліміту державних запозичень.

Так, оборона вже давно є сильним інструментом натхнення громадян. Але це улюблена тема популістів, які експлуатують ностальгію за міфічним минулим, коли країна нібито була сильною і єдиною. Тим, хто дійсно хоче керувати країною, така риторика не допоможе. Навмисно чи ні, але недавній виступ Стармера, що нагадав націоналістичну, сповнену расизму промову «Річки крові» Еноха Пауелла, британського консерватора 1960-1970-х років, лише відштовхне від нього багатьох виборців. Подібна риторика абсолютно непереконлива в такій глибоко мультикультурній країні, як сучасна Британія.

Вибір перед прогресистами такий: або зосередитися на будівництві нового житла та інших благ, або переглянути політичні та інституційні механізми, що забезпечують ці блага. Перший варіант може принести деякі перемоги у короткостроковій перспективі, але тільки другий забезпечить довгострокові зміни, які виборці забудуть не скоро.

Ситуація вимагає не просто більшої амбітності, а й більш чіткого розуміння, як саме будуть сприйматися реформи

Крім того, дуже багатьом урядам не вистачає потенціалу для досягнення навіть короткострокових перемог. Плани реформ, як правило, виявляються надмірно забюрократизованими, при цьому старі технократичні звички притупили політичні інстинкти нинішнього покоління. Хоча плани зазвичай добре виглядають у маніфестах, вони не зможуть змінити суспільне сприйняття або забезпечити результати, які відчують і оцінять пересічні виборці.

Щоб накачати організаційні м’язи, які дозволять швидко досягти значущих результатів, прогресивні уряди зобов’язані інвестувати в креативну, гнучку бюрократію, яка знає, як досягати результатів. Ситуація вимагає не просто більшої амбітності, а й більш чіткого розуміння, як саме будуть сприйматися реформи в політичній екосистемі, що відрізняється короткими періодами уваги і глибокою інституційною недовірою. Рішення повинні бути продумані стратегічно (на довгострокову перспективу) і тактично (на короткострокову перспективу).

Це означає, що треба зосередитися на локальному рівні, адже там і лежать корені легітимності. Міста – це не просто ідеальні полігони. Там виграються багато виборів, там найбільш помітні соціальні та економічні протиріччя, там інклюзивне, експериментальне держуправління може принести прямі, відчутні результати. Замість проведення загальнонаціональних реформ, на реалізацію яких піде років десять або більше, прогресивним лідерам треба розробляти локальні рішення, які принесуть результати (зелені робочі місця, доступне житло, превентивна охорона здоров’я) протягом одного терміну повноважень, наприклад, мера.

Уряди можуть повчитися у власних команд дизайну та цифрових послуг. Державна цифрова служба (GDS) у Великій Британії та Студія дизайну для держпослуг (CSDS) у Нью-Йорку показали, як саме міждисциплінарні команди, ламаючи бар’єри традиційної ізоляції, здатні створювати нові канали залучення громадян, вдосконалювати держпослуги, змінювати бюрократію зсередини. Ця робота ефективна не тільки практично, але й політично. Вона слугує доказом, що уряди здатні вчитися, адаптуватися, виконувати обіцянки. Саме так виглядає ефективний уряд (а не як Ілон Маск з бензопилою).

Кліматичні завдання підкреслюють необхідність гнучкості в державному секторі. Хоча інформація про кліматичні ризики переконлива і заснована на суто наукових даних, вона не змогла підштовхнути до необхідних масштабних реформ. Очевидно, що перехід до зеленої економіки слід вважати не тільки екологічним завданням, але й оборонною стратегією. Це єдиний шлях до досягнення міцної економічної та територіальної безпеки. Нова промислова стратегія Британії (перша майже за десятиліття) стала кроком саме в цьому напрямку.

Втім, окремі політичні програми носять тактичний характер. Демократичним урядам потрібні фундаментально нові підходи до економіки, державної політики та створення вартості на великих відрізках часу. Для цього треба виходити за рамки вузької статистики – аналіз витрат-вигод, темпи зростання ВВП.

Ці дані відображають лінійну логіку, яка більше не застосовується. Наші політичні інструменти повинні відображати нелінійний, адаптивний, глибоко взаємопов’язаний характер проблем, з якими ми стикаємося – чи то кліматична криза, чи то зростання нерівності, чи то шок нових технологій. Наприклад, державні фінанси слід розглядати не як обмеження, а як інструмент формування інновацій та інвестицій. Бюджети, орієнтовані на результат (а не на бюджетний консерватизм), повинні стати нормою за замовчуванням. Цей широкий інтелектуальний зсув слід інституціоналізувати в усьому державному секторі, в тому числі за допомогою спільнот експертів, які забезпечать владу інформацією для ухвалення рішень, гарантуючи їхнє виконання. Урядам треба нарощувати цей потенціал як базову функцію управління, а не факультативну.

Наші політичні інструменти повинні відображати нелінійний, адаптивний, глибоко взаємопов’язаний характер проблем, з якими ми стикаємося

Не слід помилятися: ультраправі популісти не просто швидко рухаються; вони створили потужний, добре організований рух, який домігся величезного впливу, в тому числі завдяки контролю над новинною повісткою. Якщо демократично мисляча влада хоче їм протидіяти, їм слід провести розмежування між популістською ілюзією швидкості (всією цією пропагандою про «ефективність») і реальністю – тим, що дійсно потрібно для державного управління і створення довгострокового потенціалу.

Праві часто виступають за статичну ефективність – робити те саме швидше або дешевше. А нам потрібна динамічна ефективність: здатність адаптуватися, вчитися, перетворювати системи для вирішення складних, мінливих завдань.

Реформи не можна більше вважати технічним процесом, тому що політика неминуче передбачає театр. Прогресисти повинні влаштувати виставу з високою метою. Процесу реформ потрібні ритуали, символи і пояснення, що спираються на досвід повсякденного життя, а не таблиці Excel.

Крайні праві це зрозуміли, і ефект виявився приголомшливим. Хоча демократичні уряди Заходу не повинні наслідувати своїх опонентів-популістів, їм треба зустрічати їх на тій самій емоційній і культурній території, де в підсумку і вирішується політика. Від цього залежить майбутнє демократичного правління.

(с) Project Syndicate 2025