Для соціалістів Франції ця ситуація була водночас і радісною, і сумною. Хтось насолоджувався відчуттям перемоги, а прихильники голови партії Олів’є Фора переживали гірке розчарування. Під час праймеріз Соціалістичної партії Франції (Parti Socialiste, PS), у яких також могли брати участь представники громадськості, більшість виборців підтримали Глюксманна, кандидата, який навіть не був членом партії. Згідно з результатами голосування, Глюксманн отримав 66 відсотків, а Фор – 14 відсотків, що стало для нього справжнім шоком.

Це добре, адже з обранням Глюксманна нарешті вирішилася проблема, що впродовж двох років вносила суперечності в роботу Соціалістичної партії: питання про союз із «Нескореною Францією» (La France Insoumise, LFI), радикально-лівою партією Жана-Люка Меланшона. Глюксманн, співголова невеликої соціал-демократичної партії «Громадський простір» (Place Publique, PP), категоричний у своїй відмові сформувати стратегічний союз із «Нескореною Францією». Натомість Фор підтримує прагматичну відкритість щодо «Нескореної Франції» та ідею об’єднання лівих сил.

Програма Глюксманна полягає в тому, що він вважає себе соціал-демократом. У Франції соціал-демократія – це політична альтернатива цілком успішному лівому популізму в стилі «Нескореної Франції». Прогресивна в соціально-політичному плані, проєвропейська та поміркована ліва партія Франції, на чолі з Глюксманном, прагне повернутися до поміркованої більшості суспільства. Це може дати певний результат, але не вбереже від розчарування лівий електорат, так званих людей лівих поглядів, або peuple de gauche, які дедалі більше тяжіють до кардинального розлому в суспільстві та радикальних змін, за якими начебто має настати справедливе майбутнє.

Для багатьох лівих у Франції соціал-демократія є радше соціал-лібералізмом

Для багатьох лівих у Франції соціал-демократія є радше соціал-лібералізмом, уособленням якого є теперішній президент Емманюель Макрон або експрем’єр Великої Британії Тоні Блер, який колись пропагував його у політичній стратегії «Третій шлях». Для лівих Макрон і «макронізм» давно стали синонімами зради соціальних надбань і поступового руйнування соціальної держави.

Йдучи на президентські вибори під цим гаслом, Глюксманн робить ризикований крок. Перед ним стоїть непросте завдання, а саме наповнити цей термін конкретним політичним змістом і переконати громадян, що це не просто нова версія «м’якого макронізму» з натяком на інтелектуальність і екологічність.

Явка на виборах була низькою, проте тепер політичний новачок отримав легітимність, якої йому досі бракувало. Глюксманн – співголова невеликої партії та депутат Європейського парламенту з 2019 року. Андре Глюксманн, його батько, знаний французький філософ, раніше знімав документальні фільми і був спеціальним радником колишнього президента Грузії Міхеїла Саакашвілі. А тепер Глюксманн-молодший балотується на найвпливовішу президентську посаду в Європі.

Якщо коротко узагальнити позицію та ідеї з нової книги Nous avons encore envie («Ми ще маємо бажання»), то соціал-демократія за Глюксманном – це суспільство, що ґрунтується на справедливих компромісах. Щоб адаптувати французький триб життя до соціальних, геоекономічних та екологічних вимог, політика повинна бути менш ієрархічною та більше базуватися на рівноправному діалозі.

Критики Глюксманна, насамперед у самій соціалістичній партії, визнають, що він має чітку зовнішньополітичну позицію, себто виступає за беззастережну підтримку України, розширення європейського оборонного виробництва і стратегічне зміцнення Європи у протистоянні зі США, при цьому підтримуючи трансатлантичну співпрацю та санкції проти очільників Ізраїлю. Скептики зауважують, що відмова від лівого популізму та політичної примітивізації у внутрішній політиці не є президентським проєктом або передвиборчою програмою. Вважається, що Глюксманн навряд чи зможе повернути собі розчарованих у Макроні виборців центристського табору, адже не має чого їм запропонувати.

Дехто з соціалістичної партії побоюється, і не безпідставно, що представник «центристського крила» «Громадського простору» може залишити після себе порожню виборчу казну та партію, яка внаслідок цього «центристського експерименту» збідніє ще більше. Частина провідних дієвців соціалістичної партії дали зрозуміти, що не підтримуватимуть Глюксманна, хоча він значною мірою відстоює їхні позиції. Підтримку своєму конкуренту пообіцяв навіть Фор, але молодим соціалістам, які одностайно заявляють про підтримку Фора, голосування за Глюксманна дається нелегко.

Першим серйозним випробуванням для новообраного керівника є нинішній протестний рух

Програмні пропозиції Глюксманна слабкі, і це усвідомлюють навіть його прихильники. До того ж він поки байдуже ставиться до низки надзвичайно гострих і вибухонебезпечних тем. По-перше, це кризовий фінансовий стан Франції та стрімке зростання боргового тягаря. Глюксманн пропонує введення оподаткування на значні статки й підвищення податків на спадщину, проте очікуваних від цього надходжень не вистачить для оздоровлення державних бюджетів, які зараз в дефіциті. У надзвичайно чутливому питанні пенсій Глюксманн обмежується вимогою повернути пенсійний вік до попередньої позначки у 62 роки, а при нарахуванні пенсії враховувати фізичне навантаження, пов’язане з важкою працею. Водночас не пояснює, звідки взяти кошти на реалізацію цих пропозицій.

Прихильники Глюксманна припускають, що в боротьбі за голоси центристів його конкуренти Габріель Атталь та Едуар Філіп, якого вважають перспективним кандидатом і який користується повагою, несуть важкий тягар. Обидва є колишніми прем’єр-міністрами Макрона. Обидва є представниками провального руху, який викликає у французів всіх політичних таборів реакції від несхвалення до ненависті.

Першим серйозним випробуванням для новообраного керівника є протестний рух учнів гімназій, який вдень і вночі докучає громадянам та поліції Франції. Глюксманн висловив солідарність із мирними демонстрантами, вимоги яких вважає законними. Однак тим, хто сподівається почути від нього конкретні пропозиції щодо подолання кризи, доведеться зачекати. Він заявив, що «участь у демонстраціях – не справа політика». Керівництво «Нескореної Франції» бачить ситуацію геть інакше. Численні політики «Нескореної Франції» втручаються, виступають посередниками між поліцією і демонстрантами, ведуть переговори з викладачами й учнями. Якщо Глюксманну не пощастить, ліві популісти можуть перехопити ініціативу у керівництві новим, потужним і міжкласовим соціальним рухом.