Азія – не дуже сприятливий ґрунт для прогресивних і соціал-демократичних партій. Політичний мейнстрім цього регіону консервативно-ліберальний. Лівоцентристські партії рідко мають успіх на виборах, а от поразки дедалі частішають. В Японії найбільша опозиційна партія фактично розпалася після впевненої перемоги прем’єр-міністерки Такаїті. В Індії Партія конгресу і її виборчий альянс після визначного успіху на минулих федеральних виборах зазнають одну за одною нищівних поразок на регіональних. В Таїланді також молоді лідери People’s Party, на яких покладали великі сподівання, не можуть повторити минулих успіхів. При цьому Азія не є винятком зі світової тенденції: в багатьох країнах зростає вплив авторитарних і популістських сил і посилюється поляризація. Причини слабкості прогресистів частково структурні, а частково є наслідком їхніх помилок.

Перш ніж шукати винних, слід взяти до уваги пом’якшувальні обставини. В багатьох регіонах Азії обмежена політична конкуренція, свобода медіа та право на зібрання. На політичних опонентів тиснуть, діяльність партій забороняють, громадянське суспільство позбавляють можливості діяти. Грати за чесними правилами часто просто неможливо, хоча проявляється це по-різному: в Азії є як усталені демократії, так і гібридні й навіть закриті політичні системи. Не враховувати ці рамкові умови – значить порівнювати непорівнюване.

Партії часто будуються навколо сімейних династій і кланів, окремих сильних лідерів, економічних конгломератів або клієнтелістських мереж

Історія теж відіграє свою роль. Країни Південно-Східної Азії пов’язують своє заснування та історичний розвиток з боротьбою проти так званих соціалістичних сил, як партій, так і профспілок. Політичних партій з чіткою політичною програмою в європейському розумінні в Азії майже немає. Партії часто будуються навколо сімейних династій і кланів, окремих сильних лідерів, економічних конгломератів або клієнтелістських мереж, а іноді взагалі являють собою тимчасові союзи за інтересами. Політичні осі в Азії рідко проходять уздовж традиційного спектру «ліві-праві».

І все-таки, при всьому розмаїтті, загальні тенденції є. Одна з причин кризи прогресивних партій в Азії – їхні власні помилки. Нижче наведено п’ять висновків і можливі способи повернути контроль над ситуацією.

Перше: потрібні розгалужені соціальні зв’язки. Самим моральним активізмом і міською освіченою елітою вибори не виграти. Необхідна програма реформ, яка б містила способи розв’язати безліч структурних проблем нашого часу. Також потрібні союзники за межами прогресивних кіл, передусім в сільській місцевості. Тайська People’s Party (і її попередники) свого часу це зрозуміла. Завдяки харизматичному лідеру і справді інноваційній передвиборчій кампанії, зокрема в соцмережах, вона виграла парламентські вибори 2023 року, хоча врешті не змогла призначити прем’єр-міністра. Але повторити цей успіх в 2026-му не вдалося, оскільки опоненти змогли знову привабити виборців в провінції класичною політикою патронажу, тому що на тлі воєнного конфлікту з Камбоджею панували націоналістичні настрої, вигідні консервативним силам, і тому що в виборчій системі Таїланду другий голос, за яким прогресисти якраз перемогли, не має великого значення. Проте в тайській монархії, де визначальний вплив мають консервативні еліти та військові, не тільки успіх, а й невдача People’s Party можуть бути важливими уроками.

Друге: «це (гео)економіка, дурню». Питання справедливості й перерозподілу вшиті в ДНК багатьох прогресивних партій, азійських також, і на те є вагомі причини. Незважаючи на активний розвиток економіки та зростання добробуту середнього класу (і самого класу), багато де розрив між багатими й бідними тільки збільшується. І досі, на жаль, існують величезні неформальні сектори з нестабільними умовами праці. При цьому прогресивна політика, заснована на стратегічному баченні, в часи тектонічних зрушень в світі не повинна зводитися до викриття й пом’якшення таких зловживань. Вона має зосереджуватися на геополітичних умовах успіху власної моделі розвитку й зростання. Світ переживає відродження промислової політики, яку довго критикували і консерватори, і ліберали, але ніколи не забували соціал-демократи. Прикладом того, як вести її успішно в нинішніх умовах (в лещатах американських мит і китайських надлишкових потужностей) і як можна вдало скористатися можливостями для диверсифікації в ключових галузях, таких як глобальні ланцюги постачання в сфері ШІ, є Малайзія і тамтешня співправляча Democratic Action Party.

Третє: покоління Z вимагає перспектив. У Шрі-Ланці 2022 року були економічна криза та кумівство, в Бангладеш 2024 року – новий закон про ветеранів, в Індонезії в 2025-му – підвищення зарплат депутатів, а в Непалі того ж року – обмеження доступу до інтернету. Підстави для протестів покоління Z в Азії, як і в країнах Африки, були різні, але глибинні причини схожі. Багато молодих людей, часто добре освічених, не мають шансів на адекватне працевлаштування. Їхнє розчарування в політичній системі та недовіра до партій великі, як і надія на конкретні покращення в соціальній сфері. В Бангладеш і Непалі після падіння уряду, тимчасових адміністрацій і виборів зараз починають працювати нові уряди. Поки в Дацці на чолі залишається одна з двох історичних династій, в Катманду починається експеримент: колишній репер і мер очолює, мабуть, наймолодший Кабінет міністрів в Азії, а то і в світі, де майже всім міністрам від 30 до 40 років. Звичайно, це не гарантує змін. Результати будуть пізніше. Але в будь-якому разі це урок для традиційних непальських партій.

Четверте: є нагальна потреба в оновленні. Саме тому, що молодь має небезпідставні страхи й надії, партії мусять шукати нові рішення, як структурні, так і політичні, щоб не втратити актуальність. Партії, об’єднані в глобальні платформи, такі як Progressive Alliance (PA) або «Соціалістичний інтернаціонал» (SI), часто є одними з найстаріших у своїх країнах. Всередині цих усталених партій, таких як Монгольська народна партія або Непальська партія конгресу, молодші й старші покоління борються за те, щоб тримати баланс між спадщиною і модернізацією. Прогресивним партіям потрібно більше молоді, а також більше жінок. Профспілок це теж стосується.

В ширшому контексті вічна слабкість лівих полягає в тому, що вони часто більше зайняті собою, ніж політичним супротивником

П’яте: праві сили всього світу організовані, ліві – роздроблені. Прогресивні партії й організації, не тільки азійські, об’єднані в різні мережі, які часом конкурують між собою. Деякі традиційно є членами SI, інші – PA (зокрема СДПН) або ще молодшого «Прогресивного інтернаціоналу» (РІ). Членство в SІ і в РА може навіть перехрещуватись. Причини розколів різні. Хтось хоче бути «прогресивним», але не «соціалістичним», одні діють активно, інші більш прагматичні, до того ж бувають непорозуміння між конкретними партіями-членами. Питання Ізраїлю й Палестини, наприклад, дуже конфліктогенне. Але в ширшому контексті вічна слабкість лівих полягає в тому, що вони часто більше зайняті собою, ніж політичним супротивником. Транснаціональні правоконсервативні мережі на зразок Conservative Political Action Conference (CPAC), які активізуються всюди, включно з Азією, таких проблем не мають.

Чи є щось, що надихає? З одного боку – безперечно, стійкість південнокорейської демократії після невдалої спроби державного перевороту з боку експрезидента і приходу до влади соціал-ліберальної Демократичної партії на чолі з Лі Чже Мьоном. З іншого боку, саме південнокорейське суспільство розколоте чи не найбільше в Азії на два непримиренні табори. Тут теж посилюються праві, що викликає занепокоєння.

Якщо визирнути за межі Азії в бік Тихого океану, надію вселяє насамперед історична перемога Лейбористської партії та переобрання Ентоні Албаніза в Австралії в 2025 році. Ці вибори виграли центристи, зосереджені на практичному вирішенні конкретних економічних і соціальних проблем, що турбують людей в повсякденному житті. Раніше прем’єр-міністр болісно програв референдум про права корінних народів (The Voice), переоцінивши свої сили. Звичайно, вирішальними чинниками сенсаційної перемоги на фінішній прямій стали глобальні потрясіння, спричинені Дональдом Трампом, і безглузда передвиборча кампанія опозиції. Але це все не скасовує того факту, що й в Австралії народні партії дедалі менш популярні. Недавній тривожний сигнал – регіональні вибори в Південній Австралії, де Лейбористська партія хоча й здобула впевнену перемогу, але праві популісти з One Nation вперше посіли друге місце.

Ніщо не вічне. Отже, повернення соціал-демократів, незважаючи на постійні прогнози занепаду, є можливим. Питання в тому, чи вдасться їм поєднати економічний розвиток, соціальну справедливість і геополітичну дієздатність. Тобто завдання, попри різні рамкові умови, спільне й полягає в тому, щоб стратегічно оновитися, в Азії також.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко