Африка десятиліттями політично тяжіла до Заходу. Після закінчення холодної війни й розпаду Радянського Союзу в світовій політиці домінували США та їхні західні союзники. Африканські держави узгоджували зовнішню політику, торгівлю, дипломатію, безпекові пріоритети з Європою та Америкою. Це була постколоніальна залежність, часто замаскована під партнерство в галузі розвитку.

Тепер порядок змінюється.

Африка повільно, нерівномірно, часом незграбно, але робить переоцінку свого місця в світовому ландшафті на тлі його стрімкої перебудови.

Після холодної війни існувала ілюзія, що Захід має монополію на прогрес, але вона давно похована під невиконаними обіцянками та мінливими світовими реаліями. Її змінив набагато гнучкіший і прагматичніший порядок. Держави по всій Африці диверсифікують союзи. Китайський «Пояс і шлях», військове й дипломатичне повернення Росії, тихе, але глибоке проникнення капіталу Перської затоки в інфраструктуру та фінанси Африки, дедалі більша присутність Індії, Туреччини та Бразилії – лише деякі приклади.

Нові партнери Африки можуть говорити про взаємовигідну співпрацю між Півднем і Півднем, але в основі їхніх методів лежить та сама логіка експлуатації, притаманна минулим епохам західного домінування

На всьому континенті помітний зсув в бік внутрішньоорієнтованих рішень в рамках давно необхідного пошуку альтернативних шляхів розвитку. Такі регіональні ініціативи, як Африканська континентальна зона вільної торгівлі (AfCFTA) та “Порядок денний 2063” Африканського Союзу – це спроби конвертувати політичну незалежність в економічний суверенітет.

Однак під личиною стратегічної диверсифікації ховається вже знайома небезпека. Нові партнери Африки можуть говорити про взаємовигідну співпрацю між Півднем і Півднем, але в основі їхніх методів лежить та сама логіка експлуатації, притаманна минулим епохам західного домінування. Чи можливий справжній суверенітет у світовій системі, яка керується тією-таки капіталістичною логікою, що колись виправдовувала залежність?

Проблема не в диверсифікації як такій, а в відсутності повної відмови від економічної ортодоксальності, тобто звички міряти прогрес прибутками, а не перерозподілом. В короткостроковій перспективі глобальна конкуренція може бути на користь африканським державам. Але з часом експеримент з багатополярністю, хоч і необхідний, ризикує стати черговим епізодом «прогресу», визначеного за чужими критеріями, якщо він не буде ґрунтуватися на перерозподілі, орієнтованому на потреби людей.

Перегляд партнерських відносин

Перекалібрування зовнішньої політики проявляється в тому, як країни всього африканського континенту реагують на посилення конкуренції між США і Китаєм. Вони пробують використовувати цю конкуренцію як важіль впливу, щоб домагатися кращих умов для інфраструктурних проєктів, зміни термінів погашення боргів або передачі технологій, протиставляючи амбіції однієї держави амбіціям іншої. Приклади такого прагматизму – балансування Кенії між фінансуванням з Пекіна в рамках «Поясу і шляху» та безпековою співпрацею з Вашингтоном, а також рішення Анголи диверсифікувати нафтові партнерства, а саме відійти від китайських кредиторів до інвесторів з Перської затоки та Заходу.

Недавнє розширення БРІКС, куди тепер входять Єгипет і Ефіопія – теж наслідок пошуку місця для маневрів, а саме прагнення долучитися до багатосторонніх платформ, які обіцяють зробити світову фінансову систему більш симетричною. Саме існування таких платформ, попри їхню недосконалість і часом політичну непослідовність, свідчить про сильне бажання жити в світі, де Африка не буде постійно на периферії ухвалення рішень.

В рамках цього перекалібрування Африка вдається до економічної дипломатії. Лідери континенту усвідомили, що всі їхні ринки разом (понад 1,4 млрд людей і величезні природні ресурси) можна використати для посилення переговорної позиції. Це стосується, зокрема, переговорів про інфраструктурні кредити, торговельні угоди та енергетичні проєкти. Замбія, Гана і навіть Нігерія так чи інакше використовували глобальну конкуренцію для перегляду умов боргів і залучення більш диверсифікованих інвестиційних портфелів. Ще один приклад – північноафриканські держави, що позиціонують себе як енергетичні партнери Європи і одночасно стараються привабити суверенні фонди Перської затоки та китайських інвесторів.

Попри всі перспективи, нова багатополярна реальність не цілком безпечна

Найбільш очевидним є поворот Африки до прагматизму в сфері безпеки. У міру зниження довіри до Заходу багато держав переосмислюють оборонні партнерства, тобто те, з ким їх мати. Після провалу французької операції “Бархан” і скорочення миротворчих місій ООН в Малі та Демократичній Республіці Конго залишився вакуум, який незабаром заповнили незахідні країни. Росія пропонує поєднання військової допомоги та політичної підтримки (зокрема, розміщення формувань, подібних до «Ваґнера», в Малі, ЦАР і Судані), привабливе для режимів, що прагнуть вийти з-під західного нагляду. Туреччина, яка значно збільшила свою оборонну потужність, експортує дрони та проводить навчання в Ефіопії, Лівії та Сомалі, використовуючи свою оборонну промисловість для розширення й зміцнення дипломатичних та економічних зв’язків. Тим часом країни Перської затоки, такі як ОАЕ та Саудівська Аравія, тихо фінансують боротьбу з повстанцями та інфраструктурні проєкти в Сахелі і на Африканському Розі, об’єднуючи безпеку та інвестиції в один стратегічний пакет.

При цьому, попри всі перспективи, нова багатополярна реальність не цілком безпечна. Фрагментовані союзи і конкуренція за вплив загрожує єдності континенту. Безпекові механізми Африканського Союзу (АС), і так уже перевантажені, ризикують розсипатися під вагою двосторонніх угод, які ставлять короткострокові вигоди вище за довгострокову стабільність. Боротьба за владу в світі може перетворити Африку на поле проксі-битв, як уже сталося з Африканським Рогом: Червоне море геополітично привабливе і для США, і для Китаю, і для ОАЕ, і для Саудівської Аравії, і для Туреччини. Інший рівень ризиків – непрозорі угоди, використання найманців у внутрішніх конфліктах і брак механізмів контролю на місцях, що загрожує поглибленням нестабільності. Приклад Малі та ЦАР показав, що залежність від приватних військових компаній може посилити безпеку в короткостроковій перспективі, але за рахунок довгострокових інституційних реформ.

Справжня стратегічна діяльність полягає не просто в балансуванні між різними сторонами

Отже, проблемою є не сама диверсифікація, а її напрямок. Питання полягає не просто в тому, хто партнери Африки, а в тому, як структуровані ці відносини і на чию користь. Взаємодія Африки з багатополярним світом повинна базуватися на таких принципах, які захищають суверенітет, сприяють єдності регіону та колективному розвитку, а не на транзакційному опортунізмі. Це вимагає від АС і регіональних блоків активніше діяти в інтересах континенту, таких як фінансування боротьби зі зміною клімату, списання боргів, технологічне управління та безпекова співпраця на глобальних форумах.

Без прозорості, інституційних реформ і координації всередині континенту економічна диверсифікація, супутник багатополярності, ризикує перетворитися на нову залежність. Африка має утвердити свій економічний суверенітет, ліквідувавши глобальні ієрархії, в яких її цінність і досі визначається ресурсами, а її прогрес – боргами. Такі ініціативи, як AfCFTA і програма реформ АС, є початком втілення цієї ідеї в життя.

Перспектива багатополярності – це і звільнення, і ризик. Звільнення полягає в руйнуванні ілюзії, що влада походить виключно з Заходу, а ризик – в тому, що велику кількість претендентів буде помилково сприйнято за суверенітет. Справжня стратегічна діяльність полягає не просто в балансуванні між різними сторонами. Вона вимагає всеконтинентальної візії, заснованої на прозорості, відповідальності і реальних потребах людей.

Багатополярність – це не кінцева точка, а перехрестя. Від того, що Африка робитиме далі, залежить, чи стане нова ера кінцем залежності, чи ще одним розділом старої історії.

Переклад з англійської Дар’ї Прусенко