На Мюнхенській конференції з питань безпеки зіткнулися дві радикально різні концепції порядку. Ймовірно, цей момент увійде в підручники історії як кінець ліберального світового порядку – та точка, де вже не можна не помічати ерозію ліберальної гегемонії в західних демократіях.

По суті, американський віце-президент Джей Ді Венс мав два повідомлення для європейців. По-перше, США кардинально переробляють свою систему управління й чекають того самого від європейських союзників. По-друге, якщо зміни в Європі не відбудуться, буде зруйновано фундамент спільних цінностей трансатлантичного партнерства, а разом з ним і американські гарантії безпеки.

Реакція європейців показова. Вражаюче багато коментаторів так і не зрозуміли, наскільки епохальними є меседжі американця, і розцінили їх як нахабне втручання в європейські справи, до того ж з боку члена адміністрації Трампа, яку вважають «правою», отже, «злою». Злі язики могли б заперечити: мовляв, ігнорується той факт, що з погляду імператора справи васалів – внутрішні справи. Наприклад, Трамп назвав прем’єр-міністра суверенної держави Канада Джастіна Трюдо «губернатором» – наче він очолює американську провінцію.

Більш розумні оглядачі, однак, визнали, що то була не розмова між рівними партнерами, а погроза покровителя: або Європа слідує заданим курсом, або буде беззахисною перед майбутньою російською агресією. Дехто навіть міркував, чи не прагнуть США навмисно розвалити Європейський союз, адже американським олігархам було б легше тиснути на кожну європейську карликову державу окремо.

Надалі європейцям доведеться самим нести основний тягар захисту свого континенту конвенційною зброєю

До геополітичного прочитання мало що можна додати. Фактично США відкрито ставлять під сумнів необхідність трансатлантичного альянсу, який понад 80 років був несучим елементом (західно)європейської архітектури безпеки. Навіть якщо альянс буде оновлено – а сумнівів в цьому вже достатньо, щоб послабити здатність до стримування зовнішніх супротивників – ціна буде високою. Надалі європейцям доведеться самим нести основний тягар захисту свого континенту конвенційною (а можливо, і ядерною) зброєю. Америка ж повністю зосередиться на боротьбі з Китаєм за гегемонію.

США більше не хочуть бути світовим поліцейським і забезпечувати глобальну мережу багатосторонніх інститутів і міжнародного права, яку вони самі раніше представляли як заснований на правилах ліберальний світовий порядок. Це не тільки означає блокування системи ООН, але й ставить під питання відкритість світової економіки. Тобто гегемон оголошує створений ним же порядок застарілим. Для європейців, чиї мініармії цілеспрямовано й тісно пов’язані з американською військовою машиною, а експортна економіка залежна від глобальних ланцюгів поставок, це докорінно змінює умови безпеки та добробуту.

Але дещо й досі вкрите туманом, а саме зіткнення двох радикально різних концепцій порядку. Іншими словами, хоча багато хто поступово усвідомлює, що ліберальний порядок добігає кінця, поки незрозуміло, який інший порядок має прийти йому на зміну. Тож не дивно, що багатьом європейцям і прогресивним американцям важко збагнути, що ж насправді має на увазі уряд США. Просто лексика цього нового порядку нам поки чужа.

Наприклад, на пориви президента США анексувати Гренландію, Панаму та Канаду подивилися крізь пальці, як на дивні провокації. Проте за ними може стояти бажання відродити доктрину Монро, тобто повернути наддержаву США в західну півкулю, де вона домінує. Якщо додати готовність фактично віддати Росії Україну, стає очевидним мислення такими категоріями, як сфери впливу. Цей спосіб мислення знайомий Європі вже багато століть, але вийшов з моди за часів однополярної гегемонії. Цілком можливо, що США домовляться з наддержавами-суперниками, Китаєм і Росією, про невтручання в сфери впливу одне одного. Це визначить долю Тайваню, а також Кавказу.

Європейці обурено кричать: «Зрада!». Але не слід забувати, що Європа теж в минулому стабілізувала свій багатополярний порядок за допомогою зон впливу та угод – в XIX столітті доволі успішно. А от спроба Німеччини досягти гегемонії силою призвела до двох світових воєн.

Можна припустити, що Європа скоро відмовиться від упертого «саме зараз» стосовно України

Американські неоконсерватори нині вважають себе спроможними вести й виграти війну проти ядерної наддержави Китаю. Але варто зазначити, що Трамп зняв особисту охорону з найважливіших їхніх представників, чим відсунув їх на задній план політики. Тобто уряд США, схоже, визнає, що військова перемога над Китаєм нереальна й що шляху назад в однополярний світ немає.

Відбулася справді епохальна зміна світового балансу сил. Американці просто прийняли її швидше, ніж європейці. Можна припустити, що Європа скоро відмовиться від упертого «саме зараз» стосовно України. Спроби навернути світ в західні цінності теж, імовірно, незабаром опиняться на смітнику історії. Якщо Європа не хоче стати пішаком в грі наддержав, їй не слід зволікати з внутрішньою реорганізацією. Здатність до політичного й військового самоствердження, однак, має високу ціну. Щоб реорганізація не загрузла в суперечках, ці величезні витрати треба розподілити справедливо. Іншими словами, треба переглянути суспільний договір.

Не менш радикальною є внутрішня реорганізація американського governance, для якої Трамп застосовує кувалду в особі Маска. Всередині країни це часто інтерпретують як помсту deep state або навіть як крок в бік авторитарного режиму, а можливо, й монархії.

Власне, в уряді Трампа є ті, хто сумнівається, що неповороткі західні ліберальні демократії мають що протиставити китайському державному капіталізму, і прагне нової форми технократичного авторитарного правління. Політика Трампа, яку він здійснює через накази, відповідає цьому духу.

Європейські критики часто нерозсудливо розцінюють заклик віце-президента США поважати свободу думки й волю виборців як «правий» і «нахабний». Але і в Європі дедалі більше громадян не хочуть описаного вище ходу подій і чітко наполягають на виправленні ситуації.

Боротьба за владу в цій новій формації в самому розпалі

Критики випускають з уваги те, що governance протягом століть постійно адаптувалося до нових труднощів і технологічних можливостей. Французька революція та прусські реформи – різні прояви цього. Крім того, мусимо визнати, що державні бюрократії, які з’явилися наприкінці XIX століття, не справляються з потребами сучасного світу, глобалізованого й динамічного, де всі пов’язані. Особливо тоді, коли йдеться про імпульси, що швидко поширюються світом, як-от пандемії, міграція, інформація або фінансові кризи. Tech-bros, насамперед Ілон Маск, хочуть за допомогою штучного інтелекту зробити мляві аналогові бюрократії, які звинувачують (і небезпідставно) в махінаціях і корупції, більш ефективними, компетентними й швидкими. Словом, в системній конкуренції з Китаєм США роблять ставку на оновлення операційної системи.

Яніс Варуфакіс справедливо застерігає, що це аж ніяк не безневинне служіння народові (так само найбагатша людина в світі допомагає мільйонам голодуючих дітей зовсім не з великої щедрості). За цим стоїть бажання олігархів вбудувати технофеодалізм в американські державні інститути. Мета – високоефективна технократія, виведена з-під контролю демократичного суверена й повністю зосереджена на забезпеченні фіскальної та матеріальної інфраструктури цифрового капіталізму.

Боротьба за владу в цій новій формації в самому розпалі. Відкрита ворожнеча між Стівом Бенноном, інтелектуальним лідером руху MAGA, та Ілоном Маском, tech-overlord’ом, дозволяє уявити жорстоку боротьбу за лаштунками коаліції Трампа. Альянс буде зберігатися, поки йдеться про руйнування старого. Але у важливому інтерв’ю New York Times Беннон пообіцяв оголосити технологічним олігархам війну в разі, якщо вони спробують інституційно утвердити технофеодалізм. Майже все, від геостратегічної орієнтації до балансу всередині американської імперії, нині стає предметом світоглядних суперечок, і поки незрозуміло, які фракції та моделі мислення врешті візьмуть гору.

Ми, європейці, мусимо терміново навчитися розшифровувати, про що насправді йдеться в цій боротьбі за владу. З погляду лібералізму, який був спільною ціннісною основою Заходу аж до нинішніх потрясінь, багато що з цього не має сенсу. Замість відмахуватися від трампістів як від божевільних, корумпованих чи невихованих, європейці мають усвідомити, що стоїть на кону, і використовувати свій вплив (який стрімко зменшується) для захисту своїх інтересів. Бо ясно одне: ми давно вступили в нову епоху світової історії і ризикуємо залишитися за бортом, якщо не зрозуміємо швидко, як вона працює. Перефразовуючи Горбачова: життя карає тих, хто запізнюється.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко