П’ять років тому, коли світ зіткнувся з пандемією, яка трапляється раз на століття, працівники сфери охорони здоров’я стояли на передовій, ризикуючи своїм здоров’ям, а часто й життям, щоб подбати про інших. Ці сцени закарбовані в нашій колективній пам’яті: виснажені медсестри, що непритомніють у коридорах, працівники громадської охорони здоров’я, які доправляють допомогу найуразливішим верствам населення, домашні доглядальниці, які тримали за руки пацієнтів, чиї близькі не могли бути поруч із ними. У ті похмурі дні цих працівників називали героями – їм аплодували з балконів, їх вихваляли політики, про них писали на перших шпальтах газет. Але сьогодні ми маємо запитати: що сталося з обіцянками, які давалися цим людям?

У розпал пандемії COVID-19 було потужне, майже загальне визнання того, що наші системи охорони здоров’я та догляду потребують реформування. Уряди по всьому світу говорили про необхідність «піклуватися про тих, хто піклується про нас», і взяли на себе зобов’язання усунути давні проблеми в цій сфері. Ці обіцянки включали поліпшення умов праці, справедливу оплату, безпечну укомплектованість персоналу і зобов’язання викорінити насильство і домагання, особливо гендерні. Але в міру ослаблення загрози пандемії зникала і необхідність виконання цих зобов’язань. Те, що починалося як заклик до змін, для багатьох працівників сфери догляду закінчилося розчаруванням.

Ціна бездіяльності

Сьогодні працівники сфери догляду знову залишаються невидимими, їхні труднощі губляться в потоці інших новин. Багато з них, як і раніше, працюють у небезпечних умовах нестачі персоналу, працюючи довгі години без підтримки. У Сполучених Штатах більшість працівників із догляду вдома, які допомагають літнім людям та інвалідам жити гідно, продовжують отримувати жебрацьку зарплату, без пільг і гарантованого графіка роботи. У Європі помічники медсестер перевантажені і недооцінені, і більше половини з них заявили, що подумують про відхід із професії через неприйнятні умови, згідно з недавнім опитуванням UNI. У таких країнах, як Філіппіни, Непал та Індія, працівники громадської охорони здоров’я, які надають найважливіші послуги населенню з низьким рівнем обслуговування, як і раніше, вважаються неофіційними працівниками, які не мають захисту, що його дає офіційне працевлаштування.

Ціна бездіяльності згубна як для тих, хто доглядає, так і для тих, за ким доглядають. Коли ми ігноруємо потреби працівників догляду, ми підриваємо всю систему охорони здоров’я та догляду за літніми. Вигорання працівників призводить до зниження якості догляду, а постійна нестача персоналу ставить під загрозу саму стійкість основних служб охорони здоров’я та догляду за людьми похилого віку. Кожна сім’я, в якій є близька людина, яка потребує догляду, відчуває на собі наслідки такої зневаги. Уряди та роботодавці мають діяти – не знову аплодувати, а здійснити ефективні реформи, яких потребують працівники сфери догляду.

Трансформація сектору охорони здоров’я

Офіційне оформлення всіх видів робіт з догляду необхідне для того, щоб до цих працівників більше не ставилися як до одноразових, без соціального захисту. Необхідно встановити безпечні рівні укомплектованості штату, щоб захистити як працівників сфери догляду, так і пацієнтів. Для боротьби з домаганнями і гендерним насильством необхідні суворі заходи і системи підтримки. Найголовніше – працівники догляду повинні мати право об’єднуватися в профспілки і відстоювати свої права, не побоюючись переслідувань. Коли працівники догляду об’єднані в профспілку, у них є можливість боротися як за себе, так і за людей, про яких вони піклуються.

Ми вже бачимо, як, незважаючи на труднощі в усьому світі, профспілки працівників сфери догляду домагаються реального прогресу в перетворенні цього сектору. У Пенсільванії профспілка SEIU Healthcare успішно пролобіювала введення обов'язкових правил безпечної укомплектованості штату в установах із догляду за літніми людьми, що стало величезним кроком у захисті як працівників, так і жителів. У Чилі профспілка FENASSAP домоглася ухвалення закону «Право на відпочинок», який надає працівникам догляду 14 днів відпочинку після навантаження, пов’язаного з пандемією. В Японії опитування профспілки UA Zensen показало, що 74,2 відсотка працівників догляду зіткнулися з домаганнями, що спонукало Міністерство охорони здоров’я Японії запровадити інструкцію з протидії домаганням у будинках для людей похилого віку та створити консультаційні пункти в кожній префектурі для розв’язання цих проблем.

Турбота про тих, хто піклується про нас, – це не вибір, а етичний обов’язок

Ці приклади показують важливість права на створення профспілки та ведення колективних переговорів. Профспілки мають вирішальне значення для поліпшення роботи з догляду та забезпечення виконання обіцянок, даних працівникам догляду під час пандемії.

Нам необхідне глобальне пробудження. Героїзм, який ми спостерігали під час пандемії, не був швидкоплинним моментом; це щоденна реальність працівників догляду за хворими щодня. Наше суспільство, як і раніше, залежить від цих працівників, які згуртовують громади, піклуються про наших близьких і забезпечують усім нам гідне життя. Виконати обіцянки, дані в найпохмуріші дні пандемії, – це не просто дотримати слово, а побудувати стійкі системи охорони здоров’я та спільноти, які нам потрібні в майбутньому. Турбота про тих, хто піклується про нас, – це не вибір, а етичний обов’язок.

Настав час для дій з боку урядів, роботодавців і суспільства загалом – не для нових оплесків, а для реальних змін, за які борються працівники догляду, як-от офіційне працевлаштування, укомплектованість штату, професійна підготовка, представництво у профспілках і захист від насильства та домагань. Працівники догляду не можуть чекати, бо ми знаємо, що наші спільноти сильні настільки, наскільки сильні ті, хто про них піклується.