Інтерв’ю провела Ольга Васильцова

Як ви оцінюєте співпрацю між Росією та Іраном з 2022 року? Це скоріше тактичний союз чи довгострокове стратегічне партнерство?

Росія та Іран – стратегічні партнери, які після 2022 року значно розширили й поглибили співпрацю. При цьому вони спираються на досвід багатьох років, починаючи з 1990-х, зокрема в питаннях озброєння та ядерної енергетики. В 2015 році військова співпраця вийшла на якісно новий рівень в Сирії, тобто міцний фундамент існував ще до повномасштабного вторгнення в Україну.

Після 2022 року партнерство ще поглибилось і змінилось якісно: вперше Росії стало щось потрібно від Ірану. Тегеран передав не лише дрони «Шахед», а й технологію їх виробництва, завдяки чому Росія тепер може самостійно виготовляти їх у великих кількостях. Це ключовий внесок Ірану в війну проти України.

Що конкретно ви маєте на увазі?

Мова про вдосконалену технологію «Шахедів». Росія підвищила ефективність цієї зброї, а саме зробила її, наприклад, стійкішою до засобів радіоелектронної боротьби.

Тепер і сам Іран отримує користь від цих розробок. Під час недавньої війни в Ірані були повідомлення про обмін даними наведення, тобто координатами, а також про оперативну підтримку з боку Росії для ефективнішого використання дронів. Тісніше партнерство вигідне Ірану також в економічному й політичному сенсі, зокрема завдяки російській підтримці в БРІКС і Шанхайській організації співробітництва.

Російська підтримка Ірану переважно політична, дипломатична, а воєнна – обмежена, без прямого втручання

Але військова співпраця обмежена з двох причин: Росія не має можливості постачати певні системи (наприклад, винищувачі типу Су-35 або ППО), а також ідеться про політичні розрахунки, а саме про балансування Росії між іншими партнерами, такими як Ізраїль або країни Перської затоки. Передусім Росія не готова до воєнного втручання для захисту Ірану, немає ніяких угод про взаємодопомогу, і Москва на цьому наголошує. Тому російська підтримка Ірану переважно політична, дипломатична, а воєнна – обмежена, без прямого втручання.

Ви згадали про те, що Росія балансує у відносинах з Ізраїлем і з іншими партнерами на Близькому Сході. Як це виглядає?

Владімір Путін мусить точно тримати баланс. Іран – це стратегічний партнер, якого не хочеться бачити ізольованим і ослабленим. Але водночас Росія підтримує важливі відносини з країнами Перської затоки: Саудівською Аравією, Об’єднаними Арабськими Еміратами, Катаром, а також Ізраїлем. Занадто сильна підтримка Ірану поставила б ці відносини під загрозу.

Ми вже бачимо напругу в російсько-ізраїльських відносинах. Москва різко розкритикувала ізраїльські удари неподалік атомної електростанції «Бушер» в Ірані, зокрема через присутність там російських фахівців. Крім того, є повідомлення про ізраїльські удари по російських вантажах, призначених для Ірану, в Каспійському морі. Але ескалації риторики обидві сторони уникають, щоб не допустити розриву відносин.

Мій прогноз: російська підтримка Ірану триватиме, передусім дипломатична та обмежена воєнна, але без прямого втручання і без поставок високотехнологічних систем озброєння.

А чи можна стверджувати, що Росія отримує вигоду від іранського конфлікту? Якщо так, то яку?

В коротко- й середньостроковій перспективі переваги для Росії очевидні. Найважливіші – зростання цін на нафту й певне послаблення санкцій, що призвело до значного збільшення доходів: за даними Міжнародного енергетичного агентства, в березні доходи від нафти подвоїлися порівняно з лютим. Це дозволяє російському державному бюджету перепочити, хоча невідомо, як довго це триватиме.

Ще одна перевага – перенаправлення в країни Перської затоки систем ППО Patriot, яких і так бракує Україні. Третя, менш матеріальна перевага полягає в зростанні напруги в трансатлантичних відносинах, а також в загальному сприйнятті політики США як слабкої й непослідовної (такий погляд Москва дуже схвалює).

Чи є ризики для Росії?

Так, середньо- і довгострокові. В економіці подальша ескалація цієї війни може спровокувати глобальну рецесію, що, своєю чергою, знизить загальний попит на енергоресурси, тобто завдасть шкоди й Росії. Також є ризик подальшого ослаблення Ірану або нестабільності й навіть зміни режиму – дуже небажаних сценаріїв для Росії. Іран здається дуже стійким, але хтозна, де ми будемо через кілька місяців.

Ще один ризик – те, що Україна набуває дедалі більшого значення для арабських держав як партнер, зокрема в антидроновій сфері. Президент Зеленський вже зміцнив зв’язки з країнами цього регіону. Для України відкриваються нові можливості, Росія ж ставиться до цього критично й намагається протидіяти цьому через арабські ЗМІ.

Який аспект співпраці між Росією та Іраном найбільше недооцінюють? Що неправильно розуміє Захід?

Я б не сказала, що Захід щось докорінно неправильно розуміє, але аспект, на який менше зважають, є. Основна увага зосереджена на дронах «Шахед» та їхній ролі у війні в Україні.

Поза увагою часто залишається співпраця в сфері внутрішніх репресій, тобто контролю над інформаційним простором і можливості відключення інтернету

Поза увагою часто залишається співпраця в сфері внутрішніх репресій, тобто контролю над інформаційним простором і можливості відключення інтернету. Обидві держави розширили свої можливості в цій сфері та співпрацюють і в цьому напрямку теж. Під час протестів в Ірані взимку, за кілька місяців до цієї війни, Росія надала режиму в Тегерані підтримку в контролі над інтернетом. Була й допомога в придушенні протестів, така як поставки вертольотів і броньованих машин.

А якщо поглянути на найближчі три-п’ять років, що становить більший ризик для Європи: поглиблення російсько-іранського партнерства чи нестабільність самого Ірану?

Обидва варіанти пов’язані з ризиками. Подальше поглиблення військової співпраці навряд чи змінить щось докорінно, адже найважливіші іранські технології, зокрема дрони «Шахед», Росія вже перейняла і вдосконалила. Для війни Росії проти України участь Ірану нині менш важлива, ніж, наприклад, Північної Кореї або Китаю. До того ж Іран зі своєї війни вийде ослабленим і потребуватиме насамперед внутрішньої консолідації.

Другий ризик полягає в можливій дестабілізації самого Ірану: внутрішня фрагментація, зміна режиму або великі потоки біженців, можливо, також до Південного Кавказу і Європи. Але на цей час обидва ці сценарії є суто гіпотетичними. Наскільки вони реальні, залежить від подальшого перебігу війни та переговорів. 

А які сценарії найгірші для Європи?

Worst-case scenario для Європи – якщо Іран дійде висновку, що йому потрібна ядерна зброя, і успішно втілить це рішення в життя. Це може спровокувати ланцюгову ядерну реакцію в регіоні, наприклад, з боку Саудівської Аравії, а в довгостроковій перспективі, можливо, також Туреччини.

Наскільки реалістичним є цей ядерний сценарій?

Важко сказати. Іранська ядерна програма вже значною мірою зруйнована ізраїльськими й американськими ударами минулого літа, а тепер страждає від нового конфлікту, зокрема від ударів по інфраструктурі, об’єктах і науковцях. Водночас незрозуміло, в якому стані тепер центрифуги та високозбагачений уран.

Worst-case scenario для Європи – якщо Іран дійде висновку, що йому потрібна ядерна зброя, і успішно втілить це рішення в життя

Розробити атомну бомбу Ірану буде нелегко, зокрема через сильну інфільтрацію ізраїльських спецслужб і небезпеку подальшого саботажу. При цьому повністю знищити програму неможливо, адже знання і досвід залишаться.

Багато що залежить від того, як закінчиться конфлікт і чи будуть переговори. Ядерна програма буде їхньою головною темою, при тому, що позиції США та Ірану часом сильно розходяться, наприклад, в питанні, на скільки років Іран має заморозити збагачення урану.

Чи можна вже говорити про новий світовий порядок?

Я не впевнена, що вже існує новий світовий порядок з чіткими центрами влади. Просто відносити когось, наприклад, до демократичного або авторитарного блоку недоцільно, як і вважати CRINK міцним альянсом. Ці держави хоча й співпрацюють, але не утворюють стабільного альянсу і в деяких сферах мають різні інтереси.

Росія одночасно співпрацює з дуже різними партнерами, не тільки з партнерами в CRINK, а й, наприклад, у БРІКС, де вона позиціонує себе як піонер багатополярного порядку. Також багато держав Близького Сходу практикують «хеджування»: уникають міцних союзів і підтримують відносини зі США, Росією і Китаєм паралельно.

Світ, в якому ми зараз перебуваємо, не є ні однополярним, ні стабільно двополярним, тобто чітко розділеним на прозахідний і проросійсько-прокитайський табори. Це скоріше «безладний багатополярний світ», в якому панують гнучкі коаліції, засновані на інтересах.

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко