Минуло чотири роки після сфальсифікованих режимом Лукашенка президентських виборів у Білорусі. Режим утримався при владі, розв’язані ним масові репресії і терор задушили будь-яку помітну громадянську активність у країні, демократичні сили перебувають у вигнанні, а співучасть режиму у війні проти України на боці Росії в принципі поставила під сумнів існування Білорусі як незалежної держави, на перспективи якої Захід дивиться дедалі песимістичніше.

На цьому тлі дедалі частіше починають лунати голоси «прагматиків» і «реалістів», які пропонують дивитися на ситуацію в Білорусі та вибудовувати ставлення до неї (і до режиму Лукашенка, який де-факто утримує владу в країні) з точки зору Realpolitik.

Найпомітніше в цьому сенсі проявив себе колишній спікер Координаційної ради – Андрій Єгоров, який під час третьої конференції «Нова Білорусь» заявив буквально таке: «Я б визнав легітимність у певному сенсі того, що відбувається в Білорусі. Я б обміняв присутність, наприклад, європейських послів у Білорусі, якщо це дає змогу звільняти політв’язнів у масовому порядку та рухати ситуацію в Білорусі до більш сприятливої для діяльності громадянського суспільства».

Свою пропозицію він пізніше розвинув у статті «Час змінювати стратегію», в якій стверджує, що стратегія тиску на режим Лукашенка не принесла результатів, і пропонує «відмовитися від непримиренних умов» у відносинах Заходу з режимом, що, на його думку, може надати низку інструментів для звільнення білоруських політв’язнів.

Мою відповідь на ці пропозиції з аналізом статті Андрія Єгорова можна знайти на сайті Народного антикризового управління. Наведу ключові тези.

Відновлення відносин Заходу з режимом Лукашенка автоматично ставить під сумнів його відповідальність за скоєні злочини

По-перше, відновлення стосунків Заходу з режимом Лукашенка автоматично ставить під сумнів його відповідальність за скоєні злочини: масові злочини проти людяності щодо білорусів, жертвами яких стали сотні тисяч людей, злочин агресії щодо України, яким є надання території Білорусі в розпорядження Росії для скоєння акту агресії проти України, і воєнний злочин, яким є депортація українських дітей з тимчасово окупованих територій України до Білорусі. Андрій Єгоров ігнорує цю обставину, однак фактично його пропозиція означає незастосування до Лукашенка інструментів відповідальності за вчинення найбільш тяжких у розумінні міжнародного права злочинів.

По-друге, за всіма ознаками режим Лукашенка не просто не рухається в бік «лібералізації», він активно трансформується з авторитарного в тоталітарний, де масові репресії – це основа його існування і влади. Визнати легітимність того, що відбувається в Білорусі, направити послів, зняти санкції, відмовитися від притягнення Лукашенка до відповідальності – значить повернути йому суб’єктність і ресурси, а також погодитися з тим, що він буде їх використовувати на побудову тоталітаризму. Причому не просто погодитися, а сприяти цьому.

Ось що в реальності означає «прагматичний» підхід до стратегії Заходу щодо режиму Лукашенка. Хоча це навіть не про стратегію, а про тактику – визнати статус-кво і пустити ситуацію напризволяще. Стратегічно ж це шлях до згоди і заохочення функціонування тоталітарної диктатури в Європі, ігнорування масових репресій і терору в обмін на періодичні перетасування політичних в’язнів режимом Лукашенка, для якого це не живі люди, а колода з кількох тисяч гральних карт.

Тільки в липні за кримінальними політичними справами засудили щонайменше 170 осіб

Мабуть, нещодавнє «помилування» режимом Лукашенка 30 політичних в’язнів – головна новина в білоруському інформаційному полі. Я навмисно беру цей термін у лапки, оскільки застосовувати його щодо звільнення незаконно засуджених за політично вмотивованими вироками людей, які не скоювали жодних реальних злочинів, – некоректно. Як і називати це «актом гуманізму».

Безумовно, той факт, що 30 осіб вирвалися з пекла лукашенківських в’язниць, – це хороша новина. Проте, коли ми дивимося на ситуацію в комплексі, завжди є факти, які не можна ігнорувати. Так, тільки в липні за кримінальними політичними справами засудили щонайменше 170 осіб. Загалом від початку президентської кампанії – 2020 порушено понад 19 тис. кримінальних справ так званої екстремістської спрямованості.

21-23 серпня, вже після «помилування», правозахисники визнали політв’язнями ще 31 людину. Станом на 26 серпня кількість політв’язнів у Білорусі становить 1372 особи.

Наприкінці липня було презентовано дослідження «Барометр репресій», згідно з яким рівень репресій у Білорусі не просто не знижується, а за багатьма показниками б’є рекорди. Зокрема за кількістю визнання політв’язнями – за звітний період цей показник зріс на 80 (!) відсотків. При цьому, підкреслюють автори дослідження, практично всі цифрові характеристики репресій, що містяться в ньому, – це мінімальні показники. У реальності вони будуть істотно вищими.

Фактом є й те, що так зване помилування відбулося саме на тлі посилення, а не послаблення тиску на режим Лукашенка. Нагадаю, 29 червня було ухвалено новий санкційний пакет Європейського союзу. Чи варто вважати «помилування» політв’язнів, яке послідувало за цим, випадковим збігом обставин?

Навряд чи. А враховуючи, що Лукашенко не отримав за це натомість абсолютно нічого з того, про що, наприклад, пише Андрій Єгоров, ми можемо зробити висновок: звільнення частини політв’язнів – це результат не поступок з боку Заходу, а принципового тиску.

Водночас у в’язницях режиму, як і раніше, залишаються майже 1400 офіційно визнаних політв’язнів. Хоча багато засуджених за політично вмотивованими вироками не формалізовані в цьому статусі, багато хто відмовляється від нього, побоюючись наслідків у вигляді посилення умов утримання в місцях позбавлення волі. За оцінками правозахисників, реальна кількість політв’язнів може бути вдвічі або втричі вищою. І це число не зменшується, а зростає. Репресії не припиняються, а посилюються. А на зміну «помилуваним» політв’язням режим кидає за ґрати нових.

Відмова від принципової позиції щодо режиму Лукашенка, її пом’якшення, послаблення тиску лише зміцнять його у впевненості у власній безкарності

З цього випливає другий висновок: відмова від принципової позиції щодо режиму Лукашенка, її пом’якшення, послаблення тиску лише зміцнять його у впевненості у власній безкарності.

На щастя, поки що ми бачимо, що наші західні, європейські партнери не готові з цим погодитися. У своїй заяві у зв’язку зі звільненням деяких політв’язнів Європейська служба зовнішніх зв’язків зберігає принципову позицію: «ЄС продовжує закликати владу Білорусі негайно і беззастережно звільнити всіх політв’язнів».

Саме такою, я переконаний, і має бути наша спільна відповідь на пропозиції «прагматиків» і «реалістів» щодо необхідності зміни стратегії в бік визнання легітимності та відмови від тиску на режим Лукашенка, який скоїв і продовжує скоювати численні злочини.

Час не змінювати, а остаточно прийняти принципову стратегію щодо Білорусі. Стратегію, засновану на міжнародному праві, на принципі невідворотності відповідальності за скоєні злочини. Спрямовану на повне зупинення репресій і звільнення всіх без винятку політв’язнів. Метою якої є повернення в Білорусь громадянських прав і свобод, забезпечення її незалежності та демократичного майбутнього, а не перехід уже в четверте десятиліття консервації злочинної диктатури Лукашенка, близької до остаточного оформлення в тоталітарну.

Точку зору Андрія Єгорова читайте у статті «Час змінювати стратегію»